Чоловік поїхав на заробітки, щоб ми швидше могли перебратися у свій будинок, який тягнув багато грошей. Перший час все було добре, але з часом дзвінки стали рідкістю, як і переводи. Я не мала за що платити робочим на будові. Я б ніколи не дізналася правду, якби не той дзвінок з Нідерландів. Замість щасливого життя я залишилася одна з дітьми і досі недобудованим будинком.

— Антоне, ти мене чуєш? — мій голос тремтів, і я ледве стримувала сльози. — Нам потрібні гроші, і негайно. Немає чим платити робочим.

— Марусю, не панікуй, — відповів Антон, його голос був байдужий і віддалений, ніби він говорив не зі своєю дружиною, а з малознайомою людиною. — Я ж казав, що надішлю на початку наступного тижня. Почекайте.

— Почекати? Ти думаєш, вони чекатимуть? Вони вже другий тиждень чекають, Антоне! Вони погрожують кинути об’єкт, якщо я не розрахуюся сьогодні!

— Ну і нехай кидають. Що за істерика? Я знайду інших. Не можна ж так нервувати через кожну дрібницю. Ти там мати, дружина, мусиш бути сильною. Я тут не від хорошого життя гну спину, щоб ви там мали дах над головою, а ти влаштовуєш мені драми.

— Драми? Тобі здається, що це драми? Я тут одна, Антоне! Я розриваюся між дітьми, роботою і цим вічним будівництвом. Мені страшно! Я не знаю, до кого бігти по допомогу! І твої дзвінки раз на тиждень, з твоїми порожніми обіцянками, мені не допомагають!

— Отже, ти вважаєш, що мені тут легко? Я тут, на чужині, без тебе, без дітей! Заради чого? Заради твого комфорту!

— Мого комфорту? Який комфорт, коли я не сплю ночами від думок, як мені це все витягнути? — я відчувала, як розпач стискає мене. — Я просто прошу, щоб ти виконував свої обіцянки. Просто надішли гроші.

Пам’ятаю, як усе починалося. Ми були звичайним подружжям з невеликого міста. Я, Маруся, працювала у школі вихователькою, а Антон — звичайним водієм-далекобійником. Ми завжди мріяли про власний будинок. Не просто квартиру, а свій куточок, з невеличким садом, де могли б бігати наші діти — шестирічний Сашко та трирічна Віка.

Кілька років тому нам вдалося купити невелику ділянку землі за містом. Звісно, грошей на повноцінну забудову не вистачало. Ми почали з того, що продали нашу двокімнатну квартиру. Цього вистачило на фундамент і стіни. Навіть на дах майже вистачило.

Якось ввечері, коли діти вже спали, Антон подивився на мене і сказав:

— Марусю, так далі не може бути. Ми в’янемо, як ті квітки без дощу, у цій винайманій оселі. Я повинен щось змінити.

— А що ти пропонуєш? — запитала я, відчуваючи якесь недобре передчуття.

— Поїду до Польщі. А може й далі, до Нідерландів. Там платять в рази більше, ніж тут. За рік-два ми поставимо будинок, зробимо внутрішні роботи, і забудемо про ці вічні переїзди.

Мене охопив холод. Два роки без нього? Я завжди думала, що ми — це одне ціле, нерозривна сім’я.

— Антоне, а як же ми? Діти? Вони ж потребують батька.

— А хіба ти не хочеш, щоб вони жили у своєму домі, а не в чужому? Я телефонуватиму щодня, приїздитиму на свята. Це ж не назавжди. Це наш шанс.

Його очі палали такою рішучістю, що я не змогла чинити опір. Насправді, я знала, що він має рацію. Ми обоє втомилися від фінансової скрути.

— Гаразд, — зітхнула я. — Але ти обіцяєш, що не затримаєшся там довше, ніж на два роки?

— Обіцяю, моя люба. Ми прорвемося, ось побачиш!

Через три місяці він поїхав. Спершу працював у Польщі, потім перебрався до Німеччини на будівництво. Обіцяв, що там буде більше платити. Перші місяці були, на диво, легкими. Ми розмовляли майже щодня, він розпитував про дітей, про хід будівництва. Він регулярно надсилав гроші, і роботи йшли повним ходом. Ми звели стіни, накрили дах. Сусіди, які теж будувалися, казали, що ми молодці, швидко справляємося.

Але, як то кажуть, недовго музика грала.

За пів року гроші почали надходити із затримками. То на день, то на два, потім на тиждень. Пояснення Антона були завжди однакові — роботодавець затримує, змінилися умови праці, великі податки. Я намагалася зрозуміти, але будівництво не терпить зволікань. Мені доводилося брати невеликі позики у знайомих, щоб розрахуватися з робочими, які монтували вікна.

Дзвінки ставали рідшими. Якщо раніше ми розмовляли ввечері, коли він повертався з роботи, то тепер він або був дуже зайнятий, або занадто втомлений.

— Ти знову не дзвонив цілий тиждень! — якось сказала я йому, відчуваючи образу.

— Марусю, не починай. У нас тут важко. Ми працюємо по дванадцять годин на день, я просто валюся з ніг. Вибач, я забув.

— Забув? Ти забув про свою сім’ю?

— Не вигадуй. Я ж працюю заради вас!

У його голосі вже не було тієї колишньої ніжності, лише роздратування. Наші розмови перетворилися на короткі зведення про стан справ, і щоразу вони закінчувалися моїми проханнями про гроші та його злісними виправданнями.

Якось на об’єкт прийшов виконроб Іван. З ним ми вже встигли здружитися, він був порядною людиною.

— Марусю, я мушу поговорити з тобою відверто, — почав він. — Ти вибач, але ми так більше не можемо. Ми вже місяць чекаємо на розрахунок за роботу. Мені треба платити моїм хлопцям, а вони вже ремствують.

— Іване, я розумію, — ледь чутно відповіла я. — Антон обіцяв переказати гроші ще позавчора. Він каже, що має труднощі.

— Ну які там можуть бути труднощі? Навіть якщо він там працює на себе, він має мати якісь запаси. А якщо він працює на фірму, то там розрахунок раз на тиждень, максимум — раз на два. Це не триває місяць.

Мені стало ніяково. Я відчула себе винною, хоча насправді лише намагалася врятувати ситуацію.

— Я сьогодні йому знову подзвоню. Обіцяю, що завтра гроші будуть на рахунку, — сказала я, сама не вірячи у свої слова.

Того вечора я набрала Антона. Наші слова були лише верхівкою айсберга. Ми довго з’ясовували стосунки. Він кричав, що я неціную його жертви, а я… я вперше засумнівалася, чи справді він там страждає.

— Антоне, якщо ти не вишлеш гроші сьогодні, я все кидаю, — наголошувала я. — Ми продамо ділянку з цим недобудованим будинком і повернемося до звичайної квартири. Краще мати спокій, ніж цю вічну невизначеність.

— Не смій! — його голос пролунав, як грім. — Ти знаєш, скільки я туди вклав? Це наші гроші, наші мрії!

— Тоді доведи, що ти справді там працюєш, а не просто…

Я не закінчила. Не хотіла його образити, але мене роз’їдала думка: а якщо він просто знайшов собі там інше життя?

Наступного дня гроші таки прийшли. Рівно стільки, скільки потрібно було на погашення боргу. І ні копійки більше. Це був його подарунок мені — порція напруги і страху, яку він дозував, щоб я не кинула будівництво.

Будинок ріс повільно, як черепаха. Зима, весна, літо… Ось уже минув рік. А потім півтора. Антон приїхав лише раз, на Новий рік. Поїздка була короткою і напруженою. Він був втомлений, відчужений. Усі розмови зводилися до будівництва та грошей.

Якось моя сусідка і хороша подруга Світлана, чоловік якої теж працював за кордоном, сказала мені:

— Марусю, ти вибач, що втручаюся, але ти подивися на себе. Ти змарніла, схудла. Ти тягнеш усе на собі, а твій чоловік, схоже, про тебе забув.

— Не кажи так, — намагалася я заперечити, але голос мене зраджував. — Він просто дуже зайнятий.

— Зайнятий? Він забуває про день народження сина, він не дзвонить тижнями. Це не зайнятість. Це віддаленість.

Світланині слова пробили мою броню. Я почала придивлятися до нього. Його сторінка у соціальній мережі, яку він майже не вів, була порожньою. Жодних фотографій, жодних натяків на його життя. Якось я зайшла на сторінку його двоюрідного брата, Кирила, який поїхав з Антоном. Там було кілька фотографій з корпоративу. Кирило, усміхнений, стояв у колі колег. І серед них, на задньому плані, був мій Антон. Він виглядав… щасливим. Не втомленим від дванадцятигодинної роботи, а відпочиваючим. І поруч із ним сиділа якась молода жінка, яка сміялася з чогось, що він їй говорив.

Мене це не здивувало. Це просто підтвердило мої найгірші підозри.

Того ж вечора я надіслала Кирилу повідомлення.

— Кириле, привіт. Ти не міг би мені дещо розповісти про Антона?

Він відповів швидко:

— Марусю, я ж не маю права. Щось трапилося?

— Ні, нічого, — відповіла я, намагаючись бути максимально спокійною. — Просто він дуже рідко телефонує. Як у нього справи з роботою? Він дуже втомлюється?

— Чесно кажучи, Марусю… — почав він, і я відчула, що він зараз скаже те, що я так боюсь почути. — У нього не все так погано, як він тобі розповідає. Робота важка, але він не працює по дванадцять годин. І він… він вже не знімає кімнату сам.

— Що це означає? — моє серце забилося швидше.

— Він познайомився з Лесею. Вона з нашого міста, але давно тут. Вона йому допомагає з документами, з мовою. Вони разом живуть.

Світ перевернувся. Не тому, що я була здивована. А тому, що все це виявилося правдою. Мої страхи матеріалізувалися.

Я не стала влаштовувати сцени. Я просто зателефонувала Антону.

— Чому ти мене обманював? — запитала я прямо.

— Що? Про що ти? — він намагався викрутитися.

— Леся, Антоне. Хто вона і чому ти живеш із нею, а не сам?

Він замовк. Довга, виснажлива тиша.

— Звідки ти знаєш? — нарешті прошепотів він.

— Це не має значення. Має значення те, що ти тут залишив мене саму з двома дітьми, з цим тягарем, щоб побудувати наше спільне майбутнє, а сам будуєш своє особисте.

— Марусю, це не те, що ти думаєш! — почав він виправдовуватися. — Це просто… знайома, вона допомагає мені, ми знімаємо одну квартиру, щоб зекономити.

— Економити? А чому ти мені нічого не сказав? Чому гроші надходять із затримками? Чому ти не дзвониш?

— Я втомився. Я втомився від твоїх вічних вимог. Від цих грошей, цього будівництва. Я хотів спокою.

— Спокою? А мені ти його даєш? Які твої плани, Антоне? Ти повернешся?

— Я не знаю. Мені потрібен час.

— Час? А мені потрібен чоловік. Батько моїм дітям.

Я поклала слухавку. Сльози текли по щоках, але я не відчувала горя. Я відчувала порожнечу і гірке полегшення від того, що правда нарешті вийшла назовні.

Минуло ще пів року. Антон продовжив надсилати гроші, але вже нерегулярно і меншими сумами. Будівництво майже зупинилося. Я більше не могла ні брати позики, ні просити допомоги. Я не хотіла. Я вирішила, що тепер я не буду жити його обіцянками.

Я знайшла роботу ввечері, коли діти були вже вдома. Світлана допомагала мені з ними. Я подала документи на розлучення.

Коли Антон отримав документи, він був здивований.

— Марусю, ти що робиш? — кричав він у слухавку. — Це ж наш дім! Наша сім’я!

— Я не хочу жити в домі, збудованому на обмані, Тоне. І я не хочу сім’ї, в якій я сама.

Ми домовилися про розділ майна. Будинок, який так і стояв у недобудованому стані, тепер став лише матеріальним активом, який потрібно було розділити. Ми продали його. За виручені гроші я купила невелику, але світлу квартиру в нашому місті.

Антон повернувся через два роки і три місяці після від’їзду. Він не прийшов до мене. Він лише привіз дітям подарунки, які вони вже не дуже хотіли приймати. Вони звикли жити без нього.

Я дивилася на нього — втомленого, постарілого чоловіка, який проміняв нашу мрію на… на що? На миттєвий спокій? На життя, яке він будував не зі мною?

— Як ти? — запитав він.

— Я? Я сильна. Я впоралася, — відповіла я.

Я бачила, що він шкодує. Я бачила, що він втратив. Але це був його вибір.

Тепер я живу у своїй квартирі, з дітьми. Я працюю, виховую їх. Я не думаю про Антона. Я думаю про себе. Моє життя починається з чистого аркуша. Будинок, який мав бути символом нашої любові, став символом розриву. Але я вдячна йому за те, що він зробив мене сильнішою. Я тепер знаю, що можу вистояти сама.

Скажіть мені, чи була я надто суворою? Чи варто було мені чекати, поки він сам зрозуміє свою помилку і повернеться до родини, або моє рішення було єдиним правильним?