Я читала багато різних історій. У кожної людини свій шлях і свої випробування. І мене життя не балувало. У шість років пішов з життя тато, потім вітчим, потім інтернат. Окрема історія про виживання. Потім навчання, клеймо “дитдомівця” і соціум, який мене не приймав і переслідував.

Не знаю, як зараз, але тоді існував стереотип, що всі ми або злодійки, або дівчата “такої собі поведінки”. І мені довелося три роки витратити на те, щоб довести, що я інша.

Я не кажу вже про матеріальну сторону, доводилося виживати. І ось – любов і сім’я. Але все виявилося сумно – зради. Чоловік, думаючи, що мені нікуди йти, був упевнений в собі. Мені і справді не було куди йти. Роботи немає, житла свого немає, дитина через рік з’явився. Минуло багато років такого сумного життя, в результаті – розлучення.

Немає сенсу все описувати, через що мені довелося пройти. Відходила роки два, не менше. Але не зламалася, вступила до університету, закінчила з відзнакою, працюю. Сина виростила.

А історія моя про те, що ніколи не можна опускати руки. Ніколи не можна здаватися. Як би боляче і страшно не було. Зрада в житті була, є і буде. Але немає сенсу тримати образи в собі. Сміливо відпускайте тих людей, які хочуть від вас піти. Боротися можна, але лише тоді, коли є сенс. Зараз я намагаюся написати книгу, про нас, “дитбудинівських”. Але спочатку мені треба закінчити магістратуру

Вірте і все у вас буде добре!

Передрук без посилання на ibilingua заборонений!

Фото ілюстративне – poradavam.pp

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook