– Чоловік у вихідні знову буде працювати! – сумно зітхає тридцятирічна Ірина. – У них черговий проект. Він весь тиждень додому приходить в ночі. А тут ще новий співробітник звільнився, не пропрацювавши й місяця. Так що, швидше за все, і в суботу, і в неділю буде сидіти в своєму офісі допізна…
…Близькі знають, що чоловік Ірини – класичний трудоголік. Всі симптоми хвороби в наявності: пізні появи будинку, неуважність, багатогодинні телефонні наради вечорами, нескінченні аврали, термінові проекти, засипання з ноутом в руках і підвищена тривожність. Роботі він віддається без залишку і не сприймає півзаходів.
– Витягнувши його на прогулянку з дітьми – він може всю прогулянку проговорити по телефону по роботі! – зітхає Ірина. – Ми вже й з гірки накаталис, і весь парк обійдемо – а він все з трубкою біля вуха питання вирішує. Все йому дзвонять, всім він потрібен, вічно повідомлення в месенджерах пікають – буває, що і вночі. То клієнти, то колеги. Він ніби і вдома, і в той же час – немає його… Неможливо так жити!
Втім, є в усьому цьому і нюанс, який всіх приводить в подив.
Сім’ї трудоголіків зазвичай горя не знають в плані фінансів. Так, цілодобово не бачать чоловіка і батька вдома, але зате можуть найняти няню, викликати таксі, запросити до дитини додому платного лікаря або логопеда, замовити доставку піци і побалувати себе позаплановим шопінгом.
Дружини в таких сім’ях цілком можуть дозволити собі не працювати, а займатися дітьми і побутом. Ірина про це і не мріє. Зарплата її чоловіка невелика.
У сім’ї двоє дітей, і живуть вони дуже скромно і вічно економлять на чому тільки можна. Зараз стало простіше – діти підросли, обидва в саду, і Іра сама змогла вийти на роботу. Тому на їжу і одяг тепер вистачає. Проте як і раніше багато чого вони не можуть собі дозволити – з’їздити сім’єю на море, наприклад, у них нездійсненна мрія вже багато років.
Спочатку Ірина вмовляла себе, що треба трохи почекати – чоловікові просто не щастить.
Він молодець – не сидить на дивані поруч з дружиною, а трудиться, б’ється, щось робить. Кожен день йде на роботу ще затемна, приходить, коли діти вже сплять, часто ще до того ж зносили роботу додому, сидить вихідними і ночами. І так день у день, з місяця в місяць.
Не може ж начальство не бачити такого завзяття. Ось-ось помітять, поданий вперед, збільшать зарплату. Однак, от халепа, просували і збільшували кому завгодно, тільки не Іриному чоловікові.
– Мабуть, це компанія така! – заспокоювала Ірина чоловіка. – Директор – самодур. Рухає своїх улюбленців, тих, які лізуть на очі. А тих людей, які дійсно працюють, на кому тримається весь процес – не помічають. Треба звідти йти! Не на них одних світ клином зійшовся!
Чоловік змінив роботу, але і на новому місці почалося те ж саме.
Чоловік швидко увійшов в курс справи, прекрасно у всьому розібрався, нагріб на себе гору обов’язків, миттю став тією людиною, яка все знає, все контролює і за все відповідає.
Приходить в офіс раніше за всіх, найпізніше йде, тягає додому якісь папки, сидить з ними ночами, становить величезні таблиці, пропадає на роботі – але на велосипед дитині до літа доводиться збирати гроші починаючи з зими.
Всім співробітникам піднімають зарплату, які працювали певний час підвищують на посаді – і тільки чоловік Ірини все в тій же порі. Працює на знос, а обідає принесеними в офіс бутербродами, тому що на бізнес-ланч грошей немає.
Зустрічали таке в житті? Що це – склад характеру такий? Або людині просто не щастить?
Є сенс міняти роботу в третій раз, або на третьому місці роботи буде те ж саме? А якщо не міняти роботу, що робити тоді?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
