Чоловік відмовився везти Ігорчика, нашого молодшого сина, до лікаря, хоча проблеми з очима в нього суттєві. Однак старшому купив форму за 8 000 на раз-два-три. Це ж менше клопоту. Мирон не з тих, хто буде сидіти під кабінетом і “дармувати” час. Ось тому після його чергової витівки я і подала на розлучення.

Я ніколи не думала, що любов, яка здавалася такою міцною, зможе розбитися на друзки через найдорожче – наших спільних дітей. Мені сорок два роки, і я досі не можу змиритися з тим, що Мирона, чоловіка, якого я вважала своєю долею, більше немає поруч.

Все почалося з дрібниць, непорозумінь, які з часом переросли у велику прірву, і, як це не сумно, епіцентром цієї «бурі» стали наші двоє синів. Це історія про те, як батьківство, що мало б об’єднувати, стало причиною нашого остаточного розставання.

— Мироне, ти взагалі розумієш, що ти робиш? — Мій голос був тихий, але я відчувала, як він вібрує від внутрішнього напруження.

— А ти розумієш, що це я, а не ти, заробляю гроші на всю цю «розкіш»? — Він відклав телефон і подивився на мене з виразом цілковитої втоми.

— Яке це має значення, коли йдеться про потреби дітей? Я просила тебе пів року відвезти Ігоря до окуліста. Він ледь бачить, а ти кажеш, що «не на часі»!

— Це не так гостро! Я говорив із нашим сімейним лікарем, він сказав, що можна почекати. Є інші витрати, Лідо. Наш старший, Тарас, знову потребує нову форму для своїх занять у спортивній секції. Ти знаєш, скільки це коштує?

— Я все знаю, але окуліст — це здоров’я! Це важливіше, ніж чергова, “фірмова” форма. Ти постійно вигадуєш нові пріоритети, щоб тільки не займатися справами, які тебе не цікавлять! Тобі простіше купити новий гаджет для синів, ніж витратити пів дня в поліклініці. Ти просто відкупляєшся від них!

— Це неправда! Я стараюся для них! Я працюю, щоб вони мали все необхідне! А ти мене звинувачуєш у тому, що я поганий батько. Ти просто хочеш, щоб я був таким, як ти – заклопотаним, вічно невдоволеним і постійно зосередженим лише на проблемах!

— Я хочу, щоб ти був присутнім батьком! Не спонсором, а батьком!

Мені було двадцять два роки, коли я вперше зустріла Мирона. Це сталося на весіллі моєї подруги у місті Вінниця, влітку 2004 року. Він був на три роки старший, високий, з неймовірними сірими очима і такою харизмою, що мені ледь не перехопило подих. Наше знайомство було схоже на початок класичного роману – ми розмовляли до ранку, забувши про всіх навколо. Мирон працював інженером-проєктувальником, мав стабільну роботу і серйозні плани на життя. Через рік ми одружилися.

Перші роки були ідеальні. Ми знімали невелику квартиру, будували кар’єру і насолоджувалися кожною хвилиною разом. Мирон завжди був уважним, допомагав мені, ми разом планували наше майбутнє, яке неодмінно мало включати дітей.

У 2007 році народився наш первісток, Тарас. Мирон був на сьомому небі від щастя. Він годинами міг сидіти біля ліжечка, співати йому нескладні колискові і фотографувати. Життя, здавалося, набуло повного сенсу. Через три роки, у 2010-му, з’явився наш другий син, Ігор. З двома дітьми стало важче, але ми справлялися.

Саме в цей період я помітила перші тривожні дзвіночки. Мирон почав віддалятися. Його робота, яка раніше була просто засобом для досягнення цілей, перетворилася на його головний пріоритет. Він почав затримуватися допізна, їздити у відрядження і постійно був на телефоні.

Я намагалася зрозуміти, але він усе зводив до банального — “потрібно більше заробляти, щоб забезпечити вас усіх”.

— Лідо, ми не можемо жити на одну мою зарплату, — казав він одного вечора, коли я спробувала поговорити про його постійну відсутність.

— Але ж я теж працюю! Я пішла на пів ставки в бухгалтерську фірму, щойно Ігор пішов до садочка! — нагадувала я.

— Твоя робота — це радше кишенькові гроші. Я говорю про справжні великі гроші, про забезпечення їхнього майбутнього, про нашу велику квартиру, про яку ми мріяли.

З часом мої обов’язки зросли. Я була відповідальна за все: лікарі, школа, садочок, гуртки, уроки, їжа, одяг, зустрічі з вчителями. Я стала головним організатором, логістом і виконавцем усіх сімейних завдань. Мирон же обрав роль «годувальника» і «вихователя вихідного дня». Він міг завалити дітей дорогими подарунками — ігровими приставками, новими смартфонами, але ніколи не мав часу відвести Ігоря на заняття з малювання, яке той так любив.

Коли я просила його допомогти з домашніми завданнями, він часто відповідав:

— Я цілий день був на нарадах. У мене немає моральних сил на ці дроби.

— Вони твої сини. Хоча б із Тарасом ти міг позайматися його улюбленою фізикою, — казала я.

— Хай він іде до репетитора. Я заплачу. Це ефективніше, ніж мій втомлений мозок.

Він відкуплявся. Грошима він заміняв свій час, свою увагу, свою присутність. І це найбільше ображало. Я бачила, як діти сумують за ним. Тарас, якому вже було п’ятнадцять, почав віддалятися. Він поважав батька, але їхні стосунки були формальними.

Одного разу, коли Ігорю було одинадцять, він розплакався після чергової відмови батька піти з ним на футбольний матч.

— Він ніколи не має часу, мамо. Він ніколи не хоче бути зі мною, — сказав мені син.

Я відчувала, як моє серце розривається. Я бачила в його очах біль, який мені було не під силу заглушити.

Мої намагання поговорити з Мироном завжди закінчувалися однаково. Він вважав мене надто вимогливою, істеричною і нездатною оцінити його зусилля.

— Ти вічно невдоволена! Я приношу додому пристойні гроші, ти можеш не думати про те, чим годувати дітей завтра. Я забезпечую їм найкраще навчання. Чого ти ще хочеш? — кричав він.

— Я хочу, щоб ти не пропустив їхнє життя! Вони ростуть, Мироне! Ігорю потрібен твій приклад, Тарасу потрібен твій досвід, а не лише нова ігрова консоль!

Але найбільше мене здивувала його реакція, коли я захворіла і мені потрібен був спокій. Я попросила його взяти на себе приготування вечері хоча б на три дні, доки мені не стане краще.

— Ти серйозно? Ти пропонуєш мені, після дванадцяти годин наради, йти до плити? Ти можеш замовити щось готове!

Я почула ці слова від чоловіка, з яким прожила двадцять років. Від чоловіка, який колись обіцяв бути моєю опорою.

— Наше життя – це не лише гроші! Я втомилася бути сама у цьому шлюбі!

— Це не я винен, що ти так усе сприймаєш! Я даю вам усе!

Напруга наростала, як грозова хмара. Наші розмови перетворилися на короткі, холодні фрази про побут. Ми перестали обговорювати майбутнє, перестали торкатися одне одного. Наш шлюб перетворився на партнерство двох сусідів, об’єднаних лише спільним житлом і прізвищем.

Кульмінація сталася наприкінці січня, 2024 року. Мирон повернувся з чергового відрядження. Якраз напередодні Ігор мав свій виступ у музичній школі, але Мирон не приїхав, пояснивши це «нагальною нарадою».

— Я прийняла рішення, — сказала я, коли він увійшов до вітальні.

Він зняв пальто.

— Яке? Ти знову хочеш, щоб я кинув усе і поїхав з тобою на море?

— Ні. Я хочу розлучення.

Він застиг. Його сірі очі, які колись сяяли любов’ю, тепер були порожніми.

— Ти жартуєш, Лідо? Через що? Через те, що я не прийшов на концерт?

— Ні, не лише через концерт. Через те, що тебе немає з нами вже багато років. Ти обрав кар’єру, ти обрав гроші. Я відчуваю, що стою на цьому березі сама, а ти відплив далеко. Я не хочу, щоб мої діти бачили такий приклад сім’ї.

Далі була гостра, як лезо, розмова, яку я вже описувала на початку. Після неї він не сказав більше жодного слова. Він зібрав невеликий рюкзак і пішов. Просто пішов. Без гучних заяв, без пояснень, без прощання з синами. Просто залишив ключі на столі.

Через два тижні він подзвонив.

— Я хочу поговорити про дітей, — сказав він.

— Гаразд, — я відчувала, як у мене тремтять руки.

— Я бачу, що ти налаштована серйозно. І я не буду тобі заважати.

— “Не буду заважати”? — я ледь стримувала сльози. — Мироне, ти знаєш, я досі тебе люблю. Але я більше не можу бути з тобою, бо ти відпустив нас. Ти відпустив мене і своїх синів.

Він говорив тихо, його голос був втомленим.

— Я розумію. Але не думай, що мені все одно. Я просто… Я заблукав. Мої пріоритети змінилися, і тепер я бачу, що вони не збігаються з твоїми. Ти маєш рацію. Нашим синам потрібен батько, а не банківський рахунок. Але я більше не можу бути тим, хто потрібен вам.

Я не могла повірити, що це відбувається. Чоловік, який був моїм світом, тепер сам визнає, що більше не може бути частиною нашого життя.

— Я завжди забезпечу вас фінансово. З житлом проблем не буде. І я, звичайно, буду зустрічатися з хлопцями. Ти тільки… Ти пообіцяй мені, що не налаштуєш їх проти мене.

Пройшло вже майже дев’ять місяців. Мирон живе в іншому районі Києва, але регулярно перераховує кошти і намагається спілкуватися з хлопцями. Тарас і Ігор, звісно, переживають, але вони поступово звикають до нового розкладу. Вони бачать батька раз на тиждень, і ці зустрічі тепер більш якісні. Він намагається надолужити втрачений час, ходить з Ігорем на матчі, допомагає Тарасу з підготовкою до вступу.

Я ж досі шукаю себе. Я займаюся йогою, записалася на курси англійської мови. Мої подруги намагаються мене підтримати, кажуть: “Ти ще молода, все налагодиться”, “Життя триває”. Але мені важко. Я досі сумую за тим Мироном, якого знала на початку, за нашим спільним майбутнім, яке так і не здійснилося.

Це було моє рішення, але мені все одно неймовірно боляче. Я зрозуміла, що іноді, щоб врятувати себе і своїх дітей від емоційного спустошення, потрібно відпустити того, кого любиш.

Можливо, я дійсно була занадто вимогливою. Можливо, я не розуміла його тиску і потреби реалізуватися в кар’єрі. Але чи була ціна цієї реалізації занадто високою для нашої родини?

А як вважаєте ви? Чи був мій вчинок виправданий? Чи варто було мені змиритися з тим, що чоловік віддаляється, заради збереження сім’ї?