Мені 28 років. У 25-ть у мене було вже двоє дітей, і відтоді я забула про своє власне життя, свої інтереси. Зараз я ще в декреті з другою дитиною. Я не заробляю, у чоловіка зарплата маленька. Всі гроші йдуть на їжу, комунальні і на дітей. Іноді нам навіть батьки його і мої допомагають, бо нам не вистачає від зарплати до зарплати. Але вони не просто так дають гроші, а в борг, потім доводиться повертати.

Я намагалася шукати підробітки, але в мене просто ні на що не вистачає часу, бо я весь час зайнята дітьми, до того ж, молодший не в дитячому садочку, бо чоловік не хоче платити за дитсадок, каже, що старший син там постійно хворіє від інших дітей, таке саме чекає і на малого, якщо він туди піде.

Зрозуміло, що на себе в мене грошей зовсім немає. Ходжу я постійно в двох футболках, одному светрі і в одних спортивних штанях, все із секонд-хенду. Навіть мої єдині джинси он протерлися, а на нові грошей немає. Із взувачки у мене лише одні зимові чоботи і ось кеди, в яких я весною, восени і влітку ходжу, та й вони вже рвуться.

І ось місяць тому друг чоловіка попросив бути хрещеним батьком його маленької донечки. Нас запросили всією родиною на христини Іванки.

Я тоді сказала Жені, що мені зовсім нічого вдягти, ні сукні, ні туфель, адже в мене лише спортивні штани і кеди, а чоловік мені:

– Попроси у когось із подруг, навіщо купувати, куди ти потім вдягнеш плаття?

Ну і дійсно, подумала я. Ми ніде не буваємо, ніколи не ходимо в кафе чи в кіно. Тому навіщо мені гарний одяг у повсякденному житті?

Але просити у подруг я теж нічого не стала. Це для мене здалося якось принизливо. Колись, коли я ходила до школи, ми з подружками мінялися вбранням, але ми були підлітками. У дорослому віці просити одяг – ну це вже якось…

– Ти зібралася? – Женя і хлопчики чекали мене на порозі. Мужчини мої одягнені більш менш добре. Адже Женя працює на людях, ну а на дітей ми вже якось знаходимо можливість вдягти пристойно.

Я ж вийшла з кімнати у спортивних штанях і линялій футболці. Взула кеди, що розклеюються з усіх боків. Взяла сумку, з якою ходжу за продуктами в АТБ. Косметикою я не користуюся – у мене на неї теж грошей немає.

Женя дивився на мене дуже здивовано.

– Що? – запитала я. – Я нічого ні в кого не просила. Навіщо? Ти мене любиш такою, як я є, навіщо перед кимось демонструвати те, чого немає? Просити одяг – принизливо. Зрештою, в мене є, що вдягти, і я вдягла те, що маю.

Думаю, в той день Жені було соромно, ніяково, не по собі – все разом. На мене всі здивовано поглядали і в храмі, і потім в ресторані.

Наступного дня зранку Женя подзвоним матері і попросив її побути з хлопчиками. А мене повів по магазинах. Не знаю, звідки він тоді взяв гроші, але ми купили мені і нові джинси, і спортивний костюм, і кілька гарних блузок, одну сукню, туфлі, босоніжки, кросівки, дві нові футболки. А ще – косметики.

Женя змінив тиждень тому роботу. Йому стало в два рази далі їздити до робочого місця, але тепер він буде отримувати замість 7 тисяч гривень – 15 тисяч. Ми поговорили і вирішили, що і малого віддаємо у вересні в дитсадок, а я вийду на роботу.

Знаєте, мій чоловік звичайно не хапає зірок з неба, але я люблю свого Женю. І синочків. А віднедавна мені ще й подобається моє відображення в дзеркалі!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!