Чому після пів року життя я їду з Нью-Йорка?

Я веб-дизайнер, у лютому переїхала з Києва до Нью-Йорка, але через 7 місяців повертаюся додому.

Сіла я днями перечитувати свої ж публікації піврічної давності, коли я тільки-но прилетіла до Нью-Йорка і писала про свої враження. У мене були тільки сльози розчулення від наївності своїх слів – я там виглядаю дитиною, ще не вкушену емігрантським життям: захоплююсь «Емпайром», стверджую, що «іншого менталітету» не існує, і тішуся своєї роботи.

Як не дивно, але за ці місяці я змінила погляд на багато речей.

Збоку здається, що час пролетів неймовірно швидко, але для мене час йшов якраз так, як треба. Я пережила подій та змін більше, ніж за всі свої 27 років до цього.

Коли я прилітала сюди, я нічого не чекала, не будувала жодних планів і не думала, чи залишусь тут жити чи ні. Але до кінця цього року все ж таки вирішила повернутися додому, до охопленого тривогами Києва.

Креативний директор кілька разів пропонував залишитись, готові були оформити нову візу, причому хотіли подавати мене як блогера (з натяком на те, що в блогерстві у мене заслуг більше, ніж у дизайні, напевно). Але зрештою я все одно відмовилася і від візи, і від робочого контракту. Чому?

Нью-Йорк ідеальний для роботи та кар’єри. До приїзду сюди я вже працювала в офісі, і була півтора роки на фрілансі, теж писала. А тут знову повернулася до офісу.

За цей час я знову переконалася, що я зовсім не офісна людина. Тому на вершині успіху я вирішила закінчити свою кар’єру веб-дизайнера. Працювати лише заради грошей я не вмію. Досвід роботи тут безцінний, але коли для мене кар’єра перестала бути пріоритетом, я знову вирішила, що немає сенсу сидіти в офісі, хоч навіть і в Нью-Йорку.

Досить сказати, що я плачу половину своєї зарплати за кімнату у Брукліні. Так, можна мені порадити знайти роботу дорожче. Але тоді я захочу переїхати вже до нормальної квартири, яка коштує знову половину моєї нової зарплати.

Знайти роботу дорожче та залишитися жити у дешевшому варіанті? Теоретично так, але який у цьому сенс? Спати роками на підлозі на матраці, щоб що? Щоб Facebook милувався, що я живу в Нью-Йорку?

Медицина ту – ще той момент. Це такий підводний камінь, про який багато хто просто забуває. Особисто для мене медицина тут закрита. Так, я маю страховку, але вона не покриває 100% витрат. Консультація лікаря коштує 200 доларів, я вже мовчу про вартість якогось лікування більш суттєвого. Поставити пломбу? Сходити на шліфування? Зробити УЗД? Ах-ха-ха.

Зайвих сотень доларів я не маю, а ходити без обстежень я взагалі не готова. Мої друзі всі їздять додому раз на півроку, там бігають лікарями і повертаються. Особисто для мене це не той рівень піклування про себе, до якого я звикла.

Б’юті сфера – теж в мінусі. О, це моя улюблена тема. Впевнена, багато хто не зрозуміє, чому відсутність цієї деталі мені так псує життя. Історії про найгірший манікюр я розповідаю всім знайомим в Україні. У Нью-Йорку немає хорошого манікюру тої якості, до якого ми звикли, укладання тут роблять лівою ногою (у хіпстерських салонах), у найдешевших салонах догляд за тілом і обличчям коштує від 200 доларів і вище.

Я навіть жодного разу за шість місяців  не стриглася, бо просто боюся. Про косметологічні процедури краще промовчу. Причому не я це вигадала – усі, з ким я розмовляла в США, сходяться на думці, що сервіс догляду тут дивної якості. Так, можна знайти наших дівчаток і їздити на Брайтон-Біч, але знову ж таки.

Можна нескінченно довго мені доводити, що нових друзів легко завести і що я просто не намагаюся. Але в моєму випадку все вийшло інакше. Я заводила нові знайомства з інстаграмерами, багато спілкувалася на своїх блогерських івентах, я маю кілька хороших знайомих англомовних, але друзями я їх назвати не можу.

У російську діаспору я не прагну абсолютно, тому що дружити тільки тому, що ви говорите однією мовою – сумнівне задоволення. У результаті тут у мене є пара друзів, з якими ми бачимося раз на кілька місяців, і тільки з однією Анею спілкуємося постійно.

Колись здавалося, що в мене в Києві два з половиною друга, але зараз дивлюся з боку і розумію, як багато людей на мене чекають, як я за всім сумую. І повертаюся я додому, бо мене робить щасливою не Київ як такою, а мої друзі та рідні, які всі там.

Колись я засуджувала це в інших емігрантах, а зараз зрозуміла, як мені цього не вистачає. Через те, що англійська не рідна моя мова, мені важко розуміти людину в інтонаціях. Тобто ми начебто спілкуємося, а я взагалі не розумію його  чи її почуття – тим більше, у всіх нас тут така англійська, як у школі: «Вері вів дубовий тейбл».

Так, розумію, з роками стане краще і простіше, але якщо чесно, у мене немає бажання чекати і сподіватися, що одного разу я зрозумію емоцію в розмові. Лише одного француза мені вдається розуміти з напівфрази – з рештою складно навіть через пів року. Але це моє особисте: я знаю наших людей, яким абсолютно комфортно заводити нових англомовних друзів і лише спілкуватися з ними.

Через те, що тут люди з усього світу, у побуті спілкуватися мені неможливо. Оскільки у нас немає жодного спільного бекграунду (культури, дитинства тощо), нове знайомство завжди перетворюється на співбесіду – а що ти, а як у вас, а як ти ось. І завжди одні й самі питання. Щодо сучасної ситуації в Україні і ставлененя до неї взагалі мовчу.

А якщо ви не дивитеся на місцеве ТБ і локальні шоу, то пиши пропало, особливо якщо ви потрапляєте в суспільство саме американських громадян, не приїжджих. Там жарт на жарті, а ви як баран на нові ворота.

Тому мені потрібно сильно інтегруватися, щоб почуватися комфортно.

Я говорю лише про своє сприйняття. Спершу мене захоплювало, що люди відкриті, легко йдуть на контакт, легко знайомляться. Але з часом я розумію, що просто не можу жити серед цих людей. Вони не погані – вони інші. У Нью-Йорку неоднорідне суспільство, і я в ньому почуваюся некомфортно.

Так і виходить: оренда дорога, медицина та догляд недоступні, друзів немає, люди довкола напружують, та й працювати в офісі не моє. В мене душа взагалі не лежить до цієї країни. Навколо ще сотні інших класних країн, тому я просто не бачу сенсу зараз залишатися тут.

Є, безперечно, і плюси.

Їжа. Просто приголомшливий вибір всього, що тільки можна собі уявити. Особливо мене тішить м’ясо без натуральне та доступність фруктів узимку.

Заклади. У Нью-Йорку так багато правильних ресторанів, готелів, кав’ярень, що я не змогла обійти все, що було у моєму Foursquare.

Можливості. Тут можна злетіти на вершину, тільки познайомившись з правильними людьми, а в цьому місті це легко.

Архітектура. Тут є все: від чарівного андерграунду у Брукліні до hi-end fashion у Верхньому Вестсайді. Чого тільки варті коричневі таунхауси у Вест-Віллідж та сам Центральний парк!

Свобода. Тут вас не засуджуватимуть ні за що, не будуть дивуватися вашому кольору волосся або дивним черевикам, тут комфортно бути не таким як всі – всі найвільніші погляди ви зможете реалізувати в цьому місті. Питання тільки в тому, чи вам це потрібно насправді.

Держава. Я навіть як емігрант відчуваю тут захист з боку держави: можу поскаржитися з приводу, і правда буде на моїй стороні. Ну і те, що держава дуже займається містом, архітектурою міста, публічними просторами, захистом громадян, дітей і так далі.

Ще мені подобається, що посилки з Amazon і Sephora приходять через два дні, що будь-які нові книжки можна купити в день релізу, будь-які бренди, будь-які товари – все доступно. Але багато з цього є і в Європі, звичайно.

У мене є красномовна історія: півтора року тому я наткнулася на ЖЖ дівчини з України, яка з чоловіком і дитиною жила в Нью-Йорку. Її останній запис був про те, що вона повертається до Вінниці, тому що просто не може комфортно жити в Нью-Йорку, не хоче в цьому місті виховувати дитину, сумує за друзями та рідними, за нашою мовою та звичними речами.

Тоді я читала це і думала: «О господи, яким треба бути недалеким, щоб нудьгувати за мовою! Ще й не хотіти виховувати дитину в Америці! А друзі? Ну, можна нових завести!».

Зараз я думаю так само, як і вона тоді: я сумую за своєю мовою, я не хочу дітей виховувати в Америці, і ні, друзів завести зі старту не вийде. Ця історія дуже добре навчила мене не засуджувати, коли сам не маєш ідентичного досвіду. Та й взагалі – не засуджувати.

Я помічаю ще два тонкі моменти. Перший — це майже всі мої знайомі переїхали до США вже сім’єю, тобто чоловік і дружина разом. Це взагалі ключова деталь, бо так ти почуваєшся у безпеці. А коли ти приїжджаєш сам, це зовсім інший досвід та інші переживання.

І друге, часто в Instagram мені пишуть: “Ой, я була в Нью-Йорку тиждень і так закохалася, не розумію, як можна хотіти виїхати з цього чарівного міста!”

Таких коментарів стало так багато, що я сміюся. Ну, мала, ти приїхала на тиждень з похмурого СНД-шного міста в Нью-Йорк, їла тут щодня устриці, гуляла Центральним парком і Таймс-сквером, скуповувала всю косметику, проводила заходи сонця з коктейлем на руфтопі і потім повернулася знову до свого дощового міста. Ну, звичайно, ти закохаєшся! Я перші два місяці теж обожнювала тут кожну дрібницю.

Іноді люди забувають, що туризм та еміграція – це два абсолютно різні досвіди. Звичайно, я можу ще десять таких нотаток написати, але поки на собі не відчуєш – не зрозумієш.

Це був чудовий час: з купою подорожей, нових відкриттів, нового досвіду та вражень. Можна було просто тихенько відпрацювати в офісі і повернутися додому. Але щось дуже все закрутилося і змінилося.

Я люблю Нью-Йорк, я вдячна цьому місту та людям, які мене сюди привезли. За цей просто безцінний досвід, за нагоду побачити, як люди живуть, за можливість подорожувати по всій Америці.

За те, що моє життя розділилося на «до» та «після». Спасибі Нью-Йорку, що вирвав мене із зони комфорту, що в червні опустив мене на саме дно, за те, що в серпні змінив мій світогляд за місяць, що органічно дозволив стати блогером, за те, що дав можливість розкритися та подивитися на стосунки під іншим кутом, за те, що закрив мій гештальт «хочу звалити з країни», дав заробити грошей, показав, на що я здатна і відкрив нові можливості.

За цей час я була в Лос-Анджелесі, Чикаго, Майамі, Філадельфії, Сан-Франциско і каталася на кабріолеті штату Нью-Йорк.

Цілком змінила гардероб і думки, переїхала в нову квартиру, шість днів на тиждень ходила до зали, купила професійну камеру, шубу та підбори, кожні два місяці була у відпустці, заходила по щиколотки в Атлантичний і Тихий океан, закінчила кар’єру і нарешті розібралася, чого я хочу далі.

Тато завжди жартував: «Хто зрозумів життя – роботу покинув». І зараз я думаю, що це був не жарт.

Чим я збираюся займатися у Києві? Вести комерційні Instagram-акаунти магазинів та ресторанів, консультуватиму дизайнерів по роботі в Америці та бренди з приводу дизайну, і буду займатися своїми проектами. Та й просто насолоджуватися життям нарешті.

А то раніше постійно чогось чекала: ось хтось зараз прийде у моє життя, і все стане круто, ось зараз переїду, і стане круто, ось зараз знайду нову роботу, і стане круто – жила, постійно чекаючи. А воно щось всередині нічого не змінювалося.

Але всесвіт мене привів сюди, щоб я за тисячі кілометрів від своєї зони комфорту подивилася на себе збоку, а сам Нью-Йорк став тригером та ідеальним місцем виховання, щоб показати мені, що все можливо, що я можу отримувати все, про що тільки мрію, якщо не боятися змін та не вигадувати сотні відмазок.

Отже, моє повернення додому – це не «кінець казки», а лише її початок. Мені вже самій не терпиться подивитися, як воно все буде. І я не кажу, що повертаюся до Києва і бруківку щодня там цілуватиму – ні, приїду, відпочину, а там буде видно.

Точно знаю, що сумуватиму за Нью-Йорком, але в мене ж під боком буде вся Європа та Азія. А вона мені набагато красивіша і різноманітніша за Америку: попереду Париж, улюблений Берлін, Лондон, Ісландія та Дубай.

Світ клином не зійшовся на одному Нью-Йорку, і слава богу. А повернутися сюди я зможу будь-якої миті. То навіщо робити з цього якусь проблему, правда?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.