— Чому ти ховаєш телефон? — прошепотіла я, коли Дмитро відвернувся в ліжку. Його мовчання було відповіддю, бо я вже бачила фото Оксани — тієї, з ким ми пили чай по неділях, — і усвідомлювала, що наші друзі знали про їхні побачення, але обрали мовчати, аби не порушити “мир”.

Я ніколи не думала, що найближчі люди виявляться найгіршими брехунами. Не стільки брехнею вголос, скільки цим гнітючим мовчанням, коли ховаються за посмішками і відводять погляд. Я не чекала від них геройства, вистачило б краплі чесності. А вони роками дивилися мені в очі, обіймали в скруті… і не мовили ні слова. Про те, що мій чоловік зустрічається з іншою, знали майже всі. Тільки не я. Бо я була тою, кого треба жаліти. Тою, для кого правда могла б розбити все на шматки.

— Кохана, сьогодні затримаюся, нарада затягується, — кинув він у слухавку, ніби нічого не сталося.

Я тоді стояла на кухні, чистила цибулю для борщу, і раптом відчула, як хочеться швиргнути виделкою об стіну. Щось у його тоні кололо, як шпилька. Звичайна справа — оті наради ж справді множилися останнім часом. Я мала сумніви, але переконувала себе: це вигадки. Кожен чоловік іноді затримується на роботі. Чи зустрічається з приятелями. Чи просто потребує простору.

Я відчувала: щось не так. Він дедалі частіше ховав телефон, міняв паролі в комп’ютері. Перестав питати, як мій день. Але щойно я заводила розмову, одразу ставав турботливим — квіти, вечеря, обійми. Наче хотів заклеїти мені рот увагою.

— Ти знову надто чутлива, — казав він спокійно.

А я… чіплялася за цю ілюзію, як за рятівний круг. Бо ж у нас діти. Бо стільки пережили разом. Бо клявся в коханні. А клятви — то святе, правда? Одного вечора, коли він не знав, що я за дверима, почула, як регоче в трубку.

— Ти ж справжня бешкетниця… Ні, вона нічого не підозрює.

Хотілося увірватися і закричати. Але що я зробила? Повернулася на кухню. І посолила салат. Бо легше терпіти брехню, ніж визнати: живу з тим, хто мене зраджує.

Найгірше — вона не була чужою. Не якась там “дівчина з мережі”, яку можна уявити далекою, нереальною. Вона була з нашого кола. З нашої компанії. Одна з нас.

Я познайомилася з нею пару років тому. Прийшла з подругою на шашлики до Сергія, і так залишилася. Згодом запрошувала до нас на чаювання, прогулянки парком, навіть на сімейні свята. Наші малюки гралися, ми пили чай, скаржилися на роботу — звичайні балачки. Вона сміялася з моїх жартів. Казала, що заздрить нашій гармонії, цій справжній близькості. І я вірила: маю щось особливе.

Не знаю, коли це почалося. Коли вона стала одягати відкритіші блузки на наші зустрічі. Коли реготала надто голосно з його каламбурів. Коли його погляд чіплявся за неї на мить довше. Може, вже тоді, коли радила мені “піклуватися про себе”, “оживити рутину”. Наче знала таємницю, якої я ще не розгледіла.

Стараюся пригадати той первісний момент зради. Не тілесної, а тієї, коли ховаєш правду замість сказати: “Гей, твій чоловік дивиться на мене не так. Що робитимемо?” Але ні. Вона промовчала. вдавала подругу. І точно не була єдиною, хто знав. Кожна з них мовчала. По-своєму. Наче це була змова.

Зі сторони це виглядає смішно: як я грала в цю комедію, а вони — глядачі. Я, дурненька, закохана дружина, була для них розвагою. Всі знали, а я все ще прасувала його сорочки, пекла пиріжки на вихідні. Дбала, старалася. Виконувала роль зразкової господині, не відаючи, що я остання в сценарії.

Бувало, ловлю їхні погляди — подруг, сусідок, його приятелів — і думаю: щось не те в очах. То співчуття з домішкою… чогось дивного? Чи глузування? Але ж ні, це міг бути хтось втомлений. Чи я параною. Завжди виправдовувала.

— Знаєш, мабуть, не все так ідеально, як ти малюєш, — кинула одного разу Наталя, ніби мимохідь, за чашкою кави, коли я розповідала про нашу поїздку на природу.

— Що ти маєш на увазі?

— Та нічого… Просто не варто так романтизувати. Люди іноді просто грають ролі.

Я тоді образилася. Подумала: заздрить. Чи хоче нашкодити. Бо ж мій чоловік любить мене. Бо плануємо відпустку. Бо купили нову шафу! Тепер розумію: вони дозволяли мені танцювати в цій п’єсі — ніби я не гідна реальності. Бо ж не повірить. Бо не витримає. Краще хай сидить у своїй бульбашці.

То мав бути звичайний вечір. Діти в бабусі, я з планшетом на дивані, він — на футбол з хлопцями. Нічого не віщувало. Просто — гарячий чай, плед і тиша. Телефон задзвонив випадково. Його телефон. Залишив на комоді в коридорі. Зазвичай тримав при собі, але того дня… поспіх, мабуть. Чи доля. На екрані — ім’я: Оксана.

Спочатку стало ніяково. Не хотіла заглядати. Але сердечко біля імені… щось кольнуло. Клікнула. І після першого повідомлення зрозуміла: не про колегу.

— Сумую за тобою. Ще відчуваю твій дотик на шкірі, — написала вона.

Дивлюся на екран, наче він мене зачаровує. Потім гортаю чат. Фото. Повідомлення. Плани. Жарти. І одне: “Вона й гадки не має. Тримає мене за ангела”. Опираюся об стіну, сиджу нерухомо. Раптом усе складається: кожна нарада, кожне нове гасло, кожна відмазка. І обличчя тієї “подруги” — Оксани, — з якою ж ми пили каву, ділилися секретами, святкували дні народження.

Того вечора не спалахнула. Не влаштувала скандал. Чекала, поки повернеться. Подивився здивовано, що не сплю.

— Щось трапилося? — питає.

— Ні, — шепочу тихо. — Усе гаразд.

Бо саме тоді я почала свою гру.

Спочатку думала: то вона винна. Оксана зачарувала, обдурила, розвалила дім. Вона мала б червоніти. Але чим довше розглядала з відстані, тим ясніше: вона не сама. Почала збирати пазл. Зауваження знайомих, які ігнорувала. Приховані погляди, незручні паузи, коли я заходила в кімнату. Зрозуміла: всі знали. Кожна “подруга”, з якою ми їздили на пікніки, смакували тістечка і радилися про дітей. Кожна з них чула раніше за мене.

І жоден з їхніх чоловіків не сказав. Бо ж пацани не стукають. Навіть якщо приятель нищить сім’ю і майбутнє малят. Їм байдуже?

— Знаєш, я не хотіла лізти, — виправдовувалася потім Ірина. — Боялася, що ти образишся.

— Образила б? За те, що скажеш: мій чоловік мене зраджує?

— Ну, буває… Не хотіла руйнувати вашу ідилію.

— Не ти руйнувала. Він. А ти просто спостерігала.

Бо така то вірність. Вірність брехуну. Вірність другові з компанії. Вірності тій, хто уникає драми. Вірність зручності. Не мені. Я відчула себе в акваріумі, де всі бачать бурю, але ніхто не стукає в скло.

Не влаштувала бійки. Не вигнала з хати. Не розбила посуд. Хоч і хотілося. Сказала йому: знаю. Спокійно. Без сліз. Без істерик. Подивився мовчки, потім знизав плечима.

— І що далі? — питає.

— Далі я вирішу.

Він пішов за місяць. До неї, звісно. Навіть не вибачався. Не боровся. Не благаючи залишитися. Бо знав: я вже не хочу боротися за того, хто давно перейшов на інший бік. А подруги? Дзвонили. Пояснювали. Що то не їхня справа, що не були певні на сто. Що не хотіли втручатися.

Деякі зникли самі. Інших відштовхнула я. Бо усвідомила: вірність — то не мовчання. То не відведений погляд. Вірність — іноді сказати правду, хай і болісну. Залишилася сама, з дітьми і з тими уламками, що лишилися після нього. Краще самотність, ніж оточення, де кажуть “люблю”, а потім дивляться, як ти тонеш.

Тепер у мене свій сценарій. І я його напишу. Без брехні. Без тиші. Без масок. Тільки з тими, хто справді на моїй стороні.

А ви б сказали подрузі правду, хай би як боліло? Чи мовчали б, щоб не псувати “гармонію”?