Тато залишив своєрідний заповіт: квартира – мамі, великий будинок – братові. Мені ж, як людині другого сорту, не належало нічого. З заміжжям у мене не склалося – кому потрібна кульгава дружина, не здатна мати дітей?
Я жила з мамою. Але після її другого заміжжя, мамин молодий чоловік ввічливо попросив мене не заважати їхньому щастю.
Тоді мене прихистив брат. Ми з ним чудово вжилися удвох: з мене – побут, з нього – продукти і на мою настійну вимогу, утримання будинку – навпіл. За кілька років життя з братом, мені навіть вдалося зробити невеликі накопичення, зі своєю вельми скромною зарплати.
Я знала, що рано чи пізно, брат одружиться. Не маючи можливості народити своїх дітей, я з нетерпінням чекала можливості побавити племінників. І ось, у брата хтось з’явився.
Він іноді не ночував удома, загадково посміхався, постійно наспівував собі під ніс. Я почала морально готуватися до переїзду – не хотіла заважати братові, коли він приведе в будинок жінку.
При думці про переїзд, з моєї зарплатою, у мене ставало дибки волосся. Грошей мені буде вистачати тільки на кімнатку і найнеобхідніший мінімум. І це вже з урахуванням моєї пенсії по інвалідності. Другу роботу я не потягнула б чисто фізично.
Брат, помітивши мій настрій і почувши про мої тривоги, мене заспокоїв:
– Батько незаслужено тебе обділив спадщиною. Це – наш з тобою будинок. І я оформлю це офіційно, не переживай. І взагалі, з чого ти взяла, що будеш заважати моїй Надійці? Вона – найдобріша і розуміюча людина з усіх, кого я зустрічав. Ти їй сподобаєшся. Давай, викидай ці думки про переїзд зі своєї голови!
Чесно скажу, Надію я представляла трохи по-іншому. В наш будинок переїхала повна жінка, на 10 років старше брата, з 3 дітьми від різних батьків. Окинувши мене пронизливим поглядом, Надія голосно ригнула, запитала у брата:
– Це і є твоя інвалідка-проживалка? Руки-ноги на місці, ніби. На що хвора?
Брат почервонів і пояснив:
– Ні, з головою все добре. З дитинства з ногами проблеми. Лікарі говорили, зовсім ходити не буде, а вона у нас наполеглива – пішла. І навіть працювати примудряється, хоч я її за це і сварю. Надю, ти сідай. Для дітей, правда, тільки 2 кімнати вільні.
– Ти ж казав, у тебе в будинку 5 кімнат? – поцікавилася Надя.
– Ну так. 4 спальні: в одній ми з тобою, у другій – сестра, інші дві дітям. П’ята кімната – вітальня, вона прохідна.
– Давай сестру твою в вітальню переселимо? Їй яка різниця, де жити? А діти з дитинства мріють про своїх кімнати, я їм обіцяла, що до тебе переїдемо і все у них буде. – Надія почала вмовляти брата.
– Ні, Надя. Це неможливо. Іноді моїй сестрі потрібні тиша і спокій, через болі в ногах. Ми дівчаток поселимо в одну кімнату, а хлопчиська окремо. Все, розкладайся.
Брат з Надею зіграли весілля. Вона всім своїм виглядом давала мені зрозуміти, що я зайва. Я намагалася не виходити з кімнати і рідше перетинатися з нею на кухні. А ось з її дітьми я швидко знайшла спільну мову – вони не вилазили з моєї кімнати, коли я була вдома.
У день народження молодшого сина Наді, мене запросили за стіл. Надя трохи випила і тут же від неї посипався град питань в мою сторону:
– Дорога, а які в тебе плани на майбутнє? Ти ж не будеш вічно жити з нами? Може, в найближчих планах є заміжжя? Розкажи, не соромся.
– На жаль, про заміжжя доводиться тільки мріяти. Не поспішають, чомусь, казкові принци одружитися на таких, як я. Так що – я з вами надовго, – спробувала пожартувати я.
Дружина брата аж змінилася в обличчі, почувши мої слова. Вона кинула ложку на стіл, вийшла з-за столу і схопила мого брата зі словами:
– А ну-ка, підемо, поговоримо!
Я не хотіла підслуховувати, але Надя кричала на весь будинок:
– Чому я повинна терпіти в своєму будинку чужу людину? Здай її куди-небудь! Має ж бути таке місце, де такі як вона не заважають жити нормальним людям? Вона поводиться як господиня! Звикла, що раніше було так. А зараз я – твоя дружина і господиня в твоєму домі!
– Я очікував від тебе більшого розуміння. Куди вона піде, по-твоєму? Вона працює через силу, на одному упертості. На що вона житиме? Я прийняв тебе з 3 дітьми. І чекаю від тебе такої же терпимості по відношенню до моєї сестри. Я тебе відразу попередив, що вона буде жити з нами, ти була згодна. Що змінилося?
– Ти розповідав, що вона – інвалід. Я думала, вона сидить у своїй кімнаті і нікуди не ходить! Я бачу здорову нахабну дівчину, яка не поважає мене і моїх дітей! – Надя розпалювався все більше і більше.
– Вона в будь-якому випадку нікуди не піде: половина будинку в її власності, – відрізав брат.
– Як її половина? Я бачила папери – це твій будинок. Ти переписав на неї половину? Ти з глузду з’їхав? Що ми з дітьми успадковувати після тебе будемо? Ти знущаєшся чи що? Відбери у неї половину будинку назад! Негайно! Або я піду! – Надя вже істерично верещала.
– Іди.
Я почала потихеньку збирати речі. Не маленька – проживу одна! Всім на зло впораюся! Не хочу бути причиною конфліктів в сім’ї брата.
– І куди ти зібралася? – брат стояв на порозі моєї кімнати і дивився на мене піднявши брову.
– Не буду вам заважати. Ви – сім’я, ви один одного любите. Не хочу бути перешкодою.
– Надя, як виявилося, любить наш будинок і можливе спадщину від шлюбу зі мною. Розкладай речі, дурненька. Пропадеш ти одна.
– Не пропаду, – шмигнула я носом, прекрасно знаючи, що це неправда.
Брат розлучився. За великим рахунком – через мене: я – його тягар. Я з усіх сил намагалася сподобається його дружині, догодити їй – але все було марно. Я дуже боюся, що його наступний шлюб закінчиться так само – розлученням через моєї присутності.
А ще я знаю, що брат прав – одна я не виживу, як би я не намагалася стверджувати зворотне. Що мені робити? Як перестати бути перешкодою щастя брата?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
