– Чому знову холодильник відкритий? – лагідно, але наполегливо запитала я у своєї донечки Марічки, яка розгублено стояла біля відчинених дверцят, ніби щось шукала.

– Мамо, я ж тільки подивитися, що можна з’їсти, – відповіла вона, роблячи вигляд, що зараз зачинить двері.

– Дивитися теж треба швидко. Ти ж знаєш, як електрика дорого обходиться, – я легенько притиснула дверцята холодильника, демонструючи серйозність намірів.

– А скільки коштує хвилина відчинених дверей? – Марічка підняла на мене очі, явно зацікавившись.

– Більше, ніж шоколадний батончик, – відповіла я, вирішивши перетворити ситуацію на урок економії.

Цей випадок нагадав мені, як кілька років тому я сама навчилася рахувати кожну копійку. Після розлучення з чоловіком у мене не залишилося вибору – треба було жити скромніше, але так, щоб донька відчувала якомога менше нестачі.

Після розлучення я зрозуміла, що доведеться починати все з нуля. Мій дохід був невеликим, а потреб вистачало: Марічка швидко росла, потребуючи нового одягу, підручників і всього, що необхідно дитині. Тоді я вирішила здати в оренду одну кімнату в нашій двокімнатній квартирі, а самій з донькою перебратися в меншу.

– Мамо, а чому ми тепер живемо в одній кімнаті? – запитала Марічка одного вечора, коли ми разом складали постіль.

– Бо ми тепер господині, які допомагають іншим людям знайти дах над головою, – відповіла я, намагаючись пояснити ситуацію з позитивом.

Нашими орендарями стала молода пара – Катерина та Ігор. Вони виявилися приємними сусідами, і ми швидко знайшли спільну мову. Однак навіть із їхньою платою доводилося економити буквально на всьому.

Одного вечора, коли я готувала вечерю, до мене підійшла Марічка з книжкою в руках.

– Мамо, а можна ввімкнути світло? Тут темно, – запитала вона, показуючи на куточок столу.

Я поглянула на лічильник, який миготів червоним, і вирішила провести експеримент.

– Іди зі мною, я тобі щось покажу, – сказала я, взявши її за руку.

Ми підійшли до лічильника, і я пояснила, як він працює.

– Бачиш, доню, ця стрілочка обертається щоразу, коли ми щось вмикаємо: світло, телевізор чи праску. За кожен її оберт ми платимо гроші. Якщо ми вимикаємо зайве, стрілка зупиняється.

Марічка слухала уважно, як заворожена. Відтоді вона сама почала нагадувати мені про економію: вимикала світло в кімнатах, де нікого не було, і навіть просила гостей закривати дверцята холодильника.

Одного разу до нас завітала Катерина, наша орендарка. Ми разом пили чай і розмовляли. Вона похвалила Марічку за її кмітливість.

– Ваша донька просто молодець. Вона якось розповіла мені, що якщо заощаджувати електрику, то можна купити більше улюблених солодощів, – усміхнулася Катерина.

– Ой, вона тепер у мене головна ревізорка економії, – сміючись, відповіла я.

Раптом Катерина дістала з гаманця кілька сотень гривень і простягнула мені.

– Ми з Ігорем вирішили платити трохи більше. Ви дуже добрі до нас, і ми хочемо допомогти.

Я здивовано подивилася на неї. Спочатку відмовлялася, але вона наполягла.

– Ми знаємо, як вам нелегко. Ви заслуговуєте на підтримку, – сказала вона, поклавши гроші на стіл.

Того вечора я довго розмірковувала над тим, як важливо бути відкритим до допомоги. Усі ці уроки економії не лише допомогли нам зберегти гроші, а й зблизили нас із орендарями. Ми стали справжньою маленькою спільнотою, де кожен допомагав один одному.

А тепер я хочу запитати у вас, дорогі читачі: чи мали ви схожі ситуації, коли доводилося вчити дітей або себе економії? Як ви справлялися? Дуже цікаво буде почути ваші історії!

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!