Тато з мамою розлучилися, коли ми з братом були вже дорослі, брат виїхав жити в іншу квартиру, я збиралася заміж. Ми сприйняли це нормально, бо знали про давні багаторічні складнощі й непорозуміння між батьками.

Ми були їм вдячні, що вони виростили нас в цілій родині, а далі, якщо їм так краще, нехай живуть, як вважають за потрібне. Мама лише через 5 років вийшла заміж, щаслива з другим чоловіком.

Буквально через рік-півтора після розлучення біля тата, якому тоді було десь 50-51, з’явилася «подруга Тамара», вчителька з сусіднього райцентру. Я ж на той момент вже була заміжня і жила в іншій області.

Тамара попросила мого тата-фотографа зробити їй якусь там презентацію (хтось їй його порадив), він погодився, допоміг, і так зав’язалася їхня «дружба».

Мене тато познайомив з Томою, старшою за мене всього на кілька років, десь через пару років «дружби» з нею.

Я тоді сказала батькові, що виглядає все це якось підозріло: Тамара заміжня, але товчеться в нього в квартирі пару разів на тиждень, допомагає прибирати, готувати, грає з ним в його улюблену гру – шахи. Приїздить вона або автобусом, або ж її привозить чоловік, чекає її у дворі нашої п’ятиповерхівки кілька годин…

Ну погодьтеся, що все це якось дивно? Звісно, перше, що спадало на думку – вона разом з чоловіком полює-чекає на квартиру. Дочки в них дві, обом житло потрібне, це було б якраз зрозуміло.

Але щось, як кажуть, не клеїться…

Адже так вже – 25 років!

Був за цей час період, коли в Тамари виникали якісь проблеми з чоловіком, вона навіть сама мені про це розповідала, бо ми ж спілкуємося всі ці роки. Так от тоді батько, «Іванович», як всі його називають і Тамара також, пропонував їй руку і серце. І це було якраз зрозуміло й логічно. Вона не погодилася.

Потім же, в наступні роки, сама говорила йому, що якби він покликав її ще раз, вона би покинула чоловіка і вже погодилася б. Та – розхотів «Іванович».

Мало того, тато зробив на мене дарчу на квартиру. І ось тут би, за логікою, Тамарі щезнути з батькового життя… А – ні! Вся ця «шахова дружба» так і триває.

З одного боку, вона приглядає за татом, і це добре, бо я далеченько, приїжджаю лише кілька разів на рік, а брат і того рідше. З іншого ж боку – все це дуже таки підозріло-дивно.

Єдине, на що я так і не наважилася за всі роки милої дружби Тамари з «Івановичем», так це спитати в лоба: що тобі треба, жіночко? Але, напевне, таки маю спитати…

Автор – Олена К.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!