– Даниле, що ти зараз сказав? Повтори, бо я не вірю своїм вухам. У тебе дитина від іншої жінки? Шістнадцять років тому? І ти весь цей час мовчав, ніби нічого не сталося?

Я сиділа за кухонним столом у нашій старій квартирі в центрі Львова, тримаючи чашку з недопитим чаєм. Руки тремтіли, чай розлився по блюдцю. Данило стояв навпроти, опустивши голову, ніби школяр, якого спіймали на брехні. Ми щойно повернулися з прогулянки з онуком, і він раптом сказав: “Андріяно, нам треба поговорити”. Я думала, про ремонт чи про пенсію, а не про таке.

– Так, Андріяно, – відповів він тихо, не піднімаючи очей. – Дитині зараз п’ятнадцять. Це хлопчик. Я не планував, але сталося. Я не хочу йти з сім’ї, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Дочку нашу, онука. Тільки… я маю допомагати йому. Гроші надсилати, може, бачити іноді. Обіцяю, все буде як раніше.

– Як раніше? – я підвелася, бо сидіти не могла. – Як раніше, коли ти роками приходив додому втомлений, а я думала, що робота? А ти десь там з нею спілкувався, планував? Даниле, ми разом тридцять п’ять років! Дочка вже заміжня, онук росте, а ти… Як я тепер дивитимуся в дзеркало?

Він простягнув руку, хотів торкнутися, але я відступила. “Дай мені час”, – сказала я і пішла до спальні. Двері зачинила тихо, бо кричати не хотілося. Тільки плакати. Той вечір став початком кінця всього, що я вважала нормальним.

Мене звати Андріяна, мені шістдесят два, і я звичайна жінка, яка все життя працювала в школі вчителькою математики. Зустрілися ми з Данилом у студентські роки – він на фізику вчився, я на педагогіку. Він високий, з усмішкою, від якої серце тануло. “Андріяно, ти будеш моєю музею”, – жартував він на перших побаченнях, водив до парку, купував морозиво.

Одружилися молодими, через рік дочка Олена народилася. Жили в маленькій квартирі, але щасливо. Данило пішов на завод інженером, я в школу. Виховували Олену разом: вечорами перевіряли уроки, на вихідних гуляли в парку. “Тату, розкажи про зірки”, – просила вона, і він годинами малював на папері сузір’я.

Роки летіли. Олена виросла, вийшла заміж за Сашка, народився онук Максимко – наш радість. Ми святкували всі дати: срібне весілля, золоте. Але десь десять років тому все змінилося. Данило став відстороненим. “Втома від роботи”, – казав. Близькість зникла, ніби випарувалася.

Я хвилювалася, тягнула до лікарів. “Все гаразд, пані Андріяно, – казав доктор. – Вік, стрес”. Я вірила, намагалася бути підтримкою: масажі робила, чаї заварювала. “Даниле, ми ж команда”, – говорила я ночами, коли він не спав. Він обіймав, але сухо, без тепла.

Я не підозрювала нічого. Думала, може, криза середнього віку. Навіть з подругами ділилася: з Галиною з учительської, яка теж заміжня давно.

– Андріяно, чоловіки в такому віці дивніють, – казала Галя за чаєм у кафе. – Мій теж мовчить іноді. Головне – не тиснути. Зроби сюрприз: вечерю, червоненьке.

Я пробувала. Купила нову сукню, запросила в ресторан. “Дякую, люба, – сказав він. – Ти найкраща”. Але очі уникали. А потім той вечір. Він сам усе вивалив. “Не можу більше брехати”, – почав. Розповів про неї – молодшу на двадцять років, з роботи якоїсь колеги. Зустрілися випадково, “один раз”, але так сталося.

Народила хлопчика, назвала Богданом. Данило з того часу надсилав гроші, дзвонив, дізнавався про здоров’я. “Вона не вимагає багато, тільки для дитини”, – пояснював він. Не хоче розлучення, бо “сім’я – це ми з тобою”. Просив пробачити.

Я не кричала. Тільки запитала:

– А чому зараз? Чому не раніше?

– Бо ти поїхала до Олени на тиждень, а я залишився сам. Подумав: якщо не скажу, то з’їсть зсередини.

Ми просиділи до ночі. Він плакав, я ні. Ранок був важкий. Олена подзвонила, як завжди: “Мамо, як ви? Приїдете на день народження?” Я сказала: “Все добре, доню. Тільки тато в роз’їзді”.

Не хотіла лякати. Данило пішов на роботу, а я залишилася з думками. Школа чекала, але я взяла лікарняний. Сиділа на дивані, перебирала фотоальбом. Ми на морі, Олена маленька на руках. “Як це сталось?” – думала.

Через тиждень ми поговорили знов. Сіли за стіл, як у старі часи.

– Андріяно, що робитимемо? – спитав він. – Я не піду до неї. То помилка була. Але Богдан… Він мій син. Не можу кинути.

– А я? – відповіла я. – Твоя дружина тридцять п’ять років. Олена думає, ми ідеал. Як їй сказати?

Він мовчав довго.

– Не кажемо. Поки що. Я буду допомагати тихо. Гроші з моєї зарплати, без твоєї згоди.

Я кивнула. Не тому, що погодилася, а бо не знала, що сказати. Олена помітила щось.

– Мамо, ти якась сумна. Тато що, випиває? – жартувала вона по телефону.

– Ні, доню, все нормально. Просто втома.

Але нормально не було. Данило став дзвонити частіше “по роботі”, але я знала: то з нею. Про Богдана дізнається. “Хлопець росте, футбол грає”, – поділився якось. Я слухала, але всередині боліло. Чому не мені? Чому не наша сім’я?

Ми вирішили пожити окремо. Він поїхав до Харкова, де завод великий, “тимчасово”. Я залишилася у Львові, біля Олени. Квартиру не ділили, бо “на потім”. Тепер дзвонимо щовечора.

– Як день? – питає він.

– Нормально. Уроки провела, з Максимком гуляла. А ти?

– Робота. Дзвонив… про нього. Каже, п’ятикласник став.

Я мовчу. Не хочу чути. Але слухаю, бо люблю. Олена приїжджає частіше.

– Мамо, ти сама як? Тато коли повернеться? – питає, наливаючи чай.

– Скоро, доню. Робота затримує.

Вона обіймає.

– Ми вас любимо. Свято влаштуємо, коли приїде.

Я усміхаюся, але думаю: чи влаштуємо? Максимко малює нам картини: “Для дідуся і бабусі”. Я вішаю на стіну, дивлюся і сумую.

Подруги помітили. Галя запросила на каву.

– Андріяно, ти схудла. Що сталось?

Я розповіла. Тихо, без деталей.

– О Боже, – зітхнула вона. – Я б не пробачилп. А ти?

– Не знаю. Пробачаю потроху. Але болить.

Вона взяла за руку.

– Йди до психолога. Є безплатно в центрі. Не тримай у собі.

Я пішла. Там, у кабінеті, розказала все. Психолог, Оксана Василівна, кивала.

– Андріяно, ти сильна. Рішення за тобою. Але подумай про себе. Що ти хочеш?

Я не знала. Хотіла назад, як було. Але як?

Данило пише листи – електронні, бо далеко. “Люба, пробач. Я змінююсь. Не дзвоню туди більше, ніж треба”. Але дзвонить. Про школу Богдана, про оцінки. “Хлопець розумний, як я”, – хвалиться. Я читаю, і сльози. Чому не наш син? У нас тільки Олена.

Олена народила другого – дівчинку, назвали Соломійкою. Ми святкували онлайн. Данило з Харкова: “Вітаю, доню! Бабуся поруч?” Я тримала камеру, усміхалася. “Так, тату. Ми разом”. Але не разом.

Тепер минув рік. Я ходжу на прогулянки, читаю книги про сім’ю. “Шлюб – робота”, – пишуть. Працюю над собою. Данило приїжджає раз на місяць. Сидимо, говоримо.

– Андріяно, давай спробуємо знов. Я скажу їй: тільки гроші, без зустрічей.

– А дитина? – питаю. – Ти ж батько.

Він зітхає.

– Так. Але ти – дружина.

Ми пробуємо. Обіймаємося обережно. Олена рада: “Нарешті!” Але я сумніваюся. Щовечора думаю: чи правильно я зробила? Чи не зрадила себе? Він дзвонить туди, хоч і рідше. Про Богдана: “Захворів, застудився”. Я турбуюся, бо то дитина. Але болить, що не моя. Як жити далі? Пробачаю, але дірка не загтягується. Може, час усе вилікує. А може, ні. Я не знаю.

Що робити? Як з цим жити?