— Даниле, ти чому досі не помив чоботи? — я стояла в коридорі, тримаючи в руках ганчірку, і намагалася говорити спокійно. — Завтра до школи в чому підеш?

— Мам, відчепися, — кинув Данило, не відриваючись від телефону. Його голос був різким, майже зневажливим. — Я зайнятий.

— Зайнятий? — я відчула, як у мені закипає роздратування. — Ти весь вечір у телефоні сидиш! Я тебе просила пів години тому, щоб ти прибрав за собою!

— Ну і що? — він підвів очі, його погляд був холодним. — Піду в тих чоботах, які є. Мені байдуже.

— Даниле, це ж твої речі! — я підвищила голос, хоча обіцяла собі не зриватися. — Ти що, хочеш, щоб у школі над тобою сміялися?

— Та мені начхати, що там подумають! — він кинув телефон на диван і встав. — Чому ти завжди чіпляєшся? Я не маленький!

Він грюкнув дверима своєї кімнати, а я залишилася стояти, відчуваючи, як сльози навертаються на очі. Чоботи так і стояли в коридорі, брудні, ніби нагадуючи мені, що я щось роблю не так.

Мене звати Маруся, мені сорок п’ять, і я досі не можу зрозуміти, де ми з чоловіком, Володею, припустилися помилки у вихованні нашого єдиного сина, Данила. Ми з усіх сил старалися дати йому все найкраще, але зараз, коли йому тринадцять, здається, що він від нас віддаляється. Його різкі слова і байдужість колять, а я не знаю, як повернути ту близькість, яка була колись. Ось моя історія.

Я виросла в невеликому містечку, де всі знали одне одного. Мої батьки, мама Олена і тато Іван, були простими людьми: мама працювала в бібліотеці, а тато — на будівництві. Вони вчили мене бути доброю і відповідальною, але я завжди мріяла про щось більше. У юності я чотири роки зустрічалася з хлопцем на ім’я Тарас. Я була впевнена, що ми одружимося, але одного дня він просто сказав:

— Марусю, ти хороша, але ми не підходимо одне одному.

Я була розбита. Після цього я довго уникала стосунків, боялася знову довіритися комусь. Але коли мені було двадцять вісім, я познайомилася з Володею. Він був старший на шість років, спокійний, надійний, із добрими очима.

— Марусю, ти не боїшся, що я якийсь шахрай? — жартував він на нашому другому побаченні, коли ми пили каву в маленькому кафе.

— Якщо ти шахрай, то я тебе одразу викрию, — сміялася я у відповідь.

Ми одружилися через рік, і я нарешті відчула, що знайшла свою людину. Єдине, що нас засмучувало, — ми довго не могли мати дітей. Ми з Володею ходили до лікарів, здавали аналізи, витратили близько 10 000 гривень на обстеження, але відповіді не було. Я вже почала думати, що це не доля.

— Марусю, не переживай, — казав Володя, обіймаючи мене. — Якщо не вийде, ми все одно будемо щасливі вдвох.

Але коли мені було тридцять два, я зрозуміла, що чекаю дитину. Данило став нашим дивом, нашою радістю. Я пам’ятаю, як тато, коли побачив онука, сказав:

— Марусю, це ж наше продовження! Бережи його.

Ми з Володею віддавали Данилові все. Купували найкращий одяг, іграшки, возили на море. Пам’ятаю, як одного разу витратили 5 000 гривень на поїздку до Одеси, щоб він побачив дельфінів. Він тоді був такий щасливий, що я думала: ми все робимо правильно.

— Мам, дивись, як вони стрибають! — кричав Данило, показуючи на дельфінів.

— Бачу, синку, — усміхалася я, тримаючи його за руку.

Але коли Данилові виповнилося десять, щось змінилося. Він почав віддалятися. Спершу я думала, що це просто вік, але з часом усе ставало гірше. Він перестав розповідати про свої справи, а коли я просила допомогти по дому, відповідав:

— Мам, я зайнятий.

— Зайнятий? — перепитувала я. — Ти ж увесь день у комп’ютері!

— Ну і що? — бурмотів він, не відриваючись від екрана.

Володя намагався з ним говорити, але Данило лише відмахувався.

— Тату, я сам розберуся, — казав він, коли Володя пропонував допомогти з уроками.

— Даниле, ми ж для тебе стараємося, — відповідав Володя спокійно. — Хочеш, разом щось придумаємо?

— Та не треба мені нічого, — відрізав син.

Я намагалася не звертати уваги, думала, що це минеться. Але ситуація погіршувалася. Данило почав грубіянити, особливо коли я просила щось зробити по дому. Одного разу я попросила його прибрати в своїй кімнаті.

— Даниле, прибери, будь ласка, у себе, — сказала я, стоячи біля його дверей. — Там уже пройти ніде.

— Мам, я потім, — відмахнувся він.

— Потім — це коли? — я намагалася не дратуватися. — Давай зараз, це ж не складно.

Він закотив очі і кинув:

— Чому ти завжди чіпляєшся? Я ж сказав, що зроблю!

Але “потім” так і не настало. Я сама прибирала його кімнату, хоча серце стискалося від образи. Я ж не просила багато — просто трішки відповідальності.

Ситуація з чоботами стала для мене останньою краплею. Напередодні я побачила, що його шкільні черевики в поганому стані — увесь бруд із вулиці. Я попросила його помити їх, адже наступного дня він мав іти до школи.

— Даниле, помий чоботи, будь ласка, — сказала я ввечері. — Завтра ж уроки, не підеш же в такому.

— Та нормально, — буркнув він, не відриваючись від телефону.

— Нормально? — я відчула, як терпець уривається. — Ти що, хочеш, щоб тебе засміяли?

— Мені байдуже, — відповів він і пішов до своєї кімнати.

Наступного дня він пішов до школи в тих самих брудних черевиках. Я стояла в коридорі, дивлячись на його сліди, і не могла стримати сліз. Невже ми з Володею так погано виховали сина? Я згадала, як колись він бігав до мене з обіймами, а тепер я для нього наче порожнє місце.

Того ж вечора я поговорила з Володею.

— Володю, що ми робимо не так? — запитала я, коли ми сиділи на кухні. — Данило нас зовсім не слухає.

— Може, це просто перехідний вік? — припустив він, хоча його голос був невпевненим. — Усі через це проходять.

— Але ж не так! — я відчувала, як сльози знову навертаються. — Він навіть посуд за собою не миє! А ці чоботи… Я просила, а він мене просто ігнорує.

— Марусю, давай поговоримо з ним разом, — запропонував Володя. — Може, він відкриється.

Ми покликали Данила на розмову. Він сів за стіл, склавши руки, і дивився кудись убік.

— Даниле, нам треба поговорити, — почав Володя. — Ми з мамою переживаємо. Ти зовсім нас не слухаєш.

— А що я такого зробив? — буркнув він. — Ви завжди чіпляєтесь.

— Ми не чіпляємося, — сказала я, намагаючись говорити спокійно. — Ми просимо тебе допомагати. Наприклад, помити чоботи чи прибрати за собою.

— Та це ж дрібниці! — він закотив очі. — Чому ви з цього робите проблему?

— Це не дрібниці, — відповів Володя. — Це повага до нас, до дому. Ми ж для тебе стараємося.

Данило мовчав, а потім встав і пішов до своєї кімнати. Я дивилася йому вслід і відчувала, як у мені щось ламається. Може, ми справді дали йому забагато? Може, ми його розбалували?

Я згадала, як подруга, Наталя, розповідала про свого сина, якому теж тринадцять.

— Марусю, це нормально, — казала вона, коли ми пили каву в неї вдома. — У цьому віці вони всі бунтують. Мій Артем теж грубіянить, але я стараюся не зриватися.

— А як ти справляєшся? — запитала я.

— Даю йому маленькі завдання, — відповіла вона. — Наприклад, сходити в магазин за хлібом. І хвалю, коли він робить. Але якщо грубіянить, я просто ігнорую, поки не заспокоїться.

— Може, і нам так спробувати? — задумалася я.

— Спробуй, — усміхнулася Наталя. — Але головне — не здавайся. Вони в цьому віці перевіряють межі.

Я вирішила спробувати. Наступного дня я попросила Данила сходити в магазин за молоком.

— Даниле, будь ласка, сходи в магазин, — сказала я, простягаючи йому 50 гривень. — Купи молока і хліба.

— Мам, серйозно? — він зітхнув. — А сама не можеш?

— Можу, — відповіла я спокійно. — Але хочу, щоб ти допоміг. Це ж не складно.

Він бурчав, але пішов. Коли повернувся, я подякувала і похвалила його.

— Молодець, синку, — сказала я. — Дякую, що допоміг.

Він лише кивнув, але я помітила, що він трохи усміхнувся. Може, це і є той маленький крок, про який говорила Наталя?

Але ситуація з чоботами досі не дає мені спокою. Я боюся, що якщо ми не знайдемо спільної мови з Данилом, він віддалятиметься ще більше. Я не хочу, щоб він ріс байдужим до нас. Ми з Володею стараємося, але іноді здається, що ми б’ємося об стіну.

Нещодавно я поговорила з мамою по телефону.

— Мамо, що ми робимо не так? — запитала я. — Данило нас зовсім не слухає.

— Марусю, ви з ним занадто м’які, — відповіла вона. — У наш час ми з тобою так не розмовляли. Може, вам треба бути твердішими?

— Але як? — зітхнула я. — Я не хочу, щоб він нас боявся.

— Не боявся, а поважав, — сказала мама. — Поставте йому чіткі правила. І не робіть усе за нього.

Я задумалася. Може, мама права? Може, ми з Володею справді дали Данилові забагато свободи? Але як знайти баланс між строгістю і любов’ю? Я не хочу втратити зв’язок із сином, але його поведінка мене лякає.

Зараз я намагаюся давати йому маленькі завдання і хвалити за їх виконання. Але щоразу, коли він грубіянить, я відчуваю, як у мені щось тріскається. Я хочу вірити, що це просто перехідний вік, але іноді здається, що ми втрачаємо свого сина.

А що б ви зробили на моєму місці? Як би ви знайшли спільну мову з підлітком, який вас не слухає?