– Дарино, моєї пенсії не хватає. Скільки ти ще будеш на моїй шиї сидіти?, – Не витримавши звернулася я до дочки. Та вона навіть очей не підвела від смартфону. – Мамо, йти і горбатитись за копійки я не буду. Я ж твоя рідна дитина. Невже ти мене на вулицю проженеш

Не пригадую, коли саме все пішло шкереберть. То, мабуть, сталося, коли ми кинули спільні вечері за столом? Чи, бува, раніш – коли вона перейшла з лагідного “мамо” на байдуже “ну, ти як там”? Щодня я сиділа в знайомій квартирі, де мала б не бути на самоті. Та все одно відчувала порожнечу, ніби вітер гуляв кімнатами.

Я, Оксана, маю п’ятдесят вісім на рахунку. Кожен день починається однаково: будильник дзвенить о сьомій, я хапаю термос із кавою, яку заварила напередодні ввечері, і вибігаю з дому. Автобус повзе через затори, а я дивлюся у вікно на сірі будинки й людей, що поспішають, як і я.

У офісі – рутина. Сиджу за столом, перебираю папери, набираю цифри в комп’ютері. Колеги пліткують біля кавомашини, а я посміхаюся крізь зуби. «Як справи вдома, Оксанко?» – питає хтось. «Та як завжди, – відмахуються. – Робота, дім, все гаразд.» Але в душі – інакше. Там – тиша, що тисне.

Повертаюся о четвертій, ноги гудуть від усього дня на ногах. Двері відчиняю тихо, бо знаю: Дарина ще не встала. Моя дочка, якій уже двадцять п’ять, сидить на дивані в тій самій старій піжамі – рожевій, з вицвілими квіточками. Волосся скуйовджене, очі – сонні, ніби щойно з ліжка.

Вона ковтає щось із тарілки, яку тримає на колінах. Телефон у руці, екран мерехтить. «Привіт,» – бурмоче, не підводячи погляду.

– Привіт, доню. Як день?

– Нормально. А ти?

Я киваю, ховаю сумку в шафу. Кухня – в безладі: чашка з недопитим чаєм на столі, крихти від тостів на підлозі. Я зітхаю, але мовчу. Не хочу сваритися з самого порога.

Раніше все було по-іншому. Пам’ятаю, як ми з Вадимом, моїм покійним чоловіком, вчили Дарину першим крокам. Він сміявся, підкидаючи її вгору: «Лети, моя пташко!» А ми з нею пекли пиріжки з вишнями, розмальовували їх глазур’ю. Вечорами читали казки, і вона притискалася до мене, шепочучи: «Мамо, ти найкраща.»

Вадим пішов чотири роки тому – серце не витримало. З того часу я тримаюся сама: робота, дім, дочка. Думала, Дарина виросте сильною, як я. Та ні.

Тепер вона не шукає роботу. «Зараз важко, мамо, – каже. – Вакансії – сміття, зарплати – копійки. Краще посиджу вдома, поки не з’явиться щось нормальне.» Але місяці йдуть, а «нормальне» не приходить. Вона прокрачує в інтернеті, дивиться серіали, іноді малює в зошиті – хобі, яке так і не стало професією.

Я готую вечерю: варю борщ, нарізую салат. Гукаю:

– Дарино, вечеря готова!

Вона виходить, сідає за стіл. Їсть мовчки, ковтаючи швидко. Не розмовляє, не дякує. Тільки коли я питаю про плани:

– А ти сьогодні куди-небудь ходила?

– Ні. Навіщо? Тут зручно.

Я киваю, ковтаю ком у горлі. Залишки в тарілці вона лишає на столі. Я мию посуд одна, витираю стіл. Вечір тягнеться, як гума.

Одного ранку я не витримала. Бачу її в коридорі – піжама, тапочки, чашка в руці. Кава, розлита на підлозі.

– Доню, ти ж обіцяла пошукати оголошення. Чому не пробуєш?

Вона знизала плечима, відвернулася.

– Мам, ну що ти? Я ж кажу – зараз не час. Краще почекаю.

– Чекати – це не вихід. Тобі ж двадцять п’ять! Треба жити самостійно.

– Самостійно? – Вона фиркнула. – А де я житиму? У тебе ж є місце.

Я замовкла. Слова застрягли. Так, є місце. Є їжа, є дах. Але скільки це триватиме?

Уночі не сплю. Лежу, дивлюся в стелю. Пам’ять повертає фрагменти: Дарина маленька, біжить до мене з малюнком. «Для тебе, мамо!» А Вадим поруч, обіймає нас: «Моя родина – золото.» Тепер – порожнеча. Я думаю: чи моя вина? Може, забагато балувала? Чи замало розмовляли по душах? Вона ж не зла – просто… загубилася.

Наступного дня в офісі – ще гірше. Колега Ольга розповідає про сина: «Він уже в Києві працює, сам платить за квартиру.» Я посміхаюся: «Гарно.» А в голові – мої рахунки. Газ, світло, продукти – все на мені. Гривні тануть, як сніг навесні. Вечером сідаю за кухонний стіл, витягаю зошит. Записую: хліб – 30, молоко – 45, м’ясо – 350. Мінус. Знову мінус.

Дарина заходить, бачить.

– Що ти там рахуєш?

– Бюджет, доню. Треба економити.

– Ага. – Вона знизала плечима, сіла з телефоном.

Я наважилася.

– Слухай, може, ти б хоч трохи до рахунків доклала? Я ж не вічні гроші друкую.

Вона підняла очі, здивована.

– Доклала? З чого? Я ж не працюю.

– То шукай роботу! Не можеш же вічно сидіти на шиї.

Слова вилетіли з мене. Вона вскочила.

– На шиї? Ти мене виганяєш? То кажи прямо!

– Ні, не виганяю. Але це несправедливо. Я працюю, як віл, а ти…

– А я що? – Голос тремтів. – Я ж твоя дочка! Ти мусиш допомагати!

Вона грюкнула дверима спальні. Я залишилася сама, серце калатає. Сльози котилися по щоках. «Мусить допомагати,» – крутилося в голові. Ні, доню. Допомога – це не безкінечність.

Тієї ночі я не змогла заснути. Пам’ятала, як Вадим казав: «Оксанко, не бійся ставити межі. Інакше втратить повагу.» Він мав рацію. Я встала, пішла до кухні. Налила воду в склянку, руки тремтіли. Подумала про інтернет – її єдине вікно у світ. Витягла шнур із розетки, сховала в шухляду. «Досить,» – прошепотіла. Перший раз за місяці – полегшення.

Ранок настав сонячний. Я прокинулася першою, зварила каву. Дарина вийшла, почухала голову.

– Мам, інтернет не працює. Що сталося?

Я подивилася спокійно, без злості.

– Мабуть, не сплатила вчасно. Знаєш, грошей обмаль. Може, за тиждень.

Вона отетеріла, очі розширилися.

– Ти серйозно? Як я без нього?

– Якось переживеш. Може, прогулянку влаштуєш. Або резюме напишеш.

Вона мовчала довго, дивлячись на мене, ніби вперше. Потім кивнула, пішла до вікна. Сонце грало на підвіконні, павутиння танцювало.

З того дня все змінилося потроху. Я перестала чекати її з вечерею – їла сама, якщо хотіла. Не прибирала за нею автоматично. Розмовляли більше, хоч і обережно. Вона почала дивитися оголошення в газеті, яку я приносила з роботи. «Може, спробую в кафе,» – сказала одного вечора.

Але чи надовго? Я не знаю. Страшно думати, що буде, якщо вона не знайде сили. Чи зможу я триматися, не зламавшись? Чи правильно поставила межу, чи зруйнувала останню ниточку?

Я сиджу отак вечорами, дивлюся на фото з Вадимом і маленькою Дариною. Серце стискається. А ви, друзі, як би вчинили на моєму місці? Поділилися б досвідом – чи варто чекати, чи відпустити, хай летить сама?