“Де той суп? Це ж не поминки, а голодний бенкет!” – гукнула свекруха, ламаючи тишу в кав’ярні, ще до першої страви. Роками її драми напружували наш дім: втручання в шлюб, плітки про дітей, сумніви в моїх виборах, – а на поминках тітки Віри це переросло в “бурю”.

Моя свекруха завжди підбурює непорозуміння в нашій родині й полює за будь-якою нагодою для конфлікту. Але вона влаштувала справжнє видовище після прощання з тіткою Вірою.

Я могла б їй пробачити чимало. Її втручання в наш шлюб. Її зауваження щодо того, як ми ростимо наших дітей. Навіть сумніви в моїх рішеннях у власному домі. Але той день став останньою краплею.

Роками мені здавалося, що моя свекруха докладає всіх зусиль, аби розколоти нашу сім’ю зсередини. Не знаю, чи то нудьга, чи прагнення тримати все під контролем, чи просто злий задум, але одне я знала напевно: щойно вона переступала поріг нашого дому, атмосфера одразу напружувалася. Особливо в ті дні, які мали б пройти спокійно, як-от прощання з тіткою Вірою на цвинтарі в околицях Вінниці.

Ми всі тужили. Ніхто не шукав розваг. А потім моя свекруха перевершила себе. Я пробачила б їй втручання в наш шлюб. Зауваження щодо виховання дітей. Навіть те, що вона ставила під сумнів мої рішення вдома. Але той день… Той день став останньою краплею.

Все почалося ще до прибуття на цвинтар. Я сиділа на задньому сидінні нашого старенького “Опеля”, між донькою Софією та букетом білих хризантем. Мій чоловік Мирослав вів машину, а його мати Марія розмістилася попереду. У неї з ранку був похмурий настрій, наче хмари над Дністром.

“Я ж тобі казала не брати хризантеми. Віра терпіти не могла їхнього аромату”, – накинулася вона з докором.

“Мамо, ти вже вдруге це повторюєш”, – зітхнув Мирослав. “Головне – гідно попрощатися, а не в квітах справа”.

“Під гідністю я розумію вибір з душею, а не цей букет, ніби з базарного лотка за копійки”, – фыркнула вона.

Я стиснула губи.

“Я вважаю, що це гарно”, – спокійно відповіла я.

“Це питання смаку”, – відрізала вона холодним голосом. “Але Віра була жінкою з вишуканістю. Як і я. Та не всім це дано зрозуміти…”

“Бабусю, ми з мамою обирали його цілу годину”, – несміливо додала Софія.

Свекруха театрально зітхнула до онуки:

“Доню, ти не при чім. Дорослі часом обирають не найкраще”.

Я глянула на Мирослава. Він не відгукнувся. Просто втупився в дорогу й натиснув на газ. Я розуміла: це лише початок.

Мені було ніяково. На цвинтарі зібралося більше народу, ніж я думала. Віра жила тихо, без дітей, трохи відлюдькувато – друзів у неї було небагато. Моя свекруха одразу взялася за свою справу.

“Хто ця взагалі?” – прошепотіла вона, нахилившись до мене й кивнувши на літню жінку в синьому платто. “Віра не зносила цю Ольгу з сусіднього села. А та лізе вперед, ніби вони подруги!”

“Мамо, не зараз”, – прошепотіла я. “Давай просто помовчимо”.

“Дивися, сину, як твоя дружина зі мною? Я дбаю про честь родини, а вона…” Вона притихла, помітивши, як наближається отець.

Церемонія стартувала. Поки священик оповідав про життя Віри, свекруха не втрималася.

“Скромна?!” – прошепотіла вона з іронією. “Вона?! Усе життя вона була заздрісною й примхливою”.

Мирослав кинув на неї поблажливий погляд.

“Мамо, досить”, – тихо сказав він. “Давай шануватимемо цей момент”.

“Я? А хто її терпів роками?” – додала вона.

Я глибоко вдихнула. Більше не витримувала. Нахилилася до неї:

“Це не час для таких розмов”.

“О, справді?” – посміхнулася вона крижаним блиском.

І тоді я збагнула. Вона прийшла не лише попрощатися з тіткою Вірою. Вона прийшла влаштувати сцену.

Я відчула полегшення. Після церемонії ми запросили рідних на поминки до маленької кав’ярні на околиці Вінниці. Зала була простою, але затишною – білі серветки, свічки на столах і м’яка мелодія на фоні. Щойно ми розташувалися, свекруха почала озиратися.

“Де суп?” – гучно запитала вона, ще до того, як офіціантка принесла першу страву.

“Мамо, це пісний стіл. Я все узгодила з тіткою Наталею. Віра не бажала м’ясного на таких заходах”, – пояснила я, намагаючись тримати спокій.

“Так, бо Наталя тепер головна в скорботі? Віра її терпіти не могла, а ти раптом з нею радишся?”

“Мамо, припини. Не час і не місце”, – втрутився Мирослав, і його голос звучав утомлено.

“Ні, це факт!” – підняла вона тон. “Хочете знати, хто мав би вести тут? Я! Бо тільки я по-справжньому знала Віру. А ви? Ви й думки моєї не спитали!”

За столом запала тиша. Діти тривожно глянули на мене.

“Візьми себе в руки”, – сказав дядько Петро. “Це не сцена. Ти вмієш дратувати живих, тож покажи повагу й після”.

“Я дратувала її?!” – вигукнула вона. “Це вона все життя кидала мені виклики! А ти тепер її вихваляєш? Продовжуй! Але не чекай, що я сидітиму й слухатиму оту маячню!”

Вона підвелася й, тремтячи від роздратування, рушила геть із зали, залишивши всіх у подиві. А я? Я відчула полегшення.

Я цього не чекала. У залі повисла незручна пауза. Мирослав сидів, схиливши голову, ковзаючи виделкою по тарілці з гречкою, до якої не торкався. Я спробувала всміхнутися родичам, аби розрядити атмосферу.

“Може, чаю?” – запитала я тітку Наталю, яка виглядала блідою, ніби після довгої дороги.

“Дякую”, – прошепотіла вона. “Хоча ромашковий би не завадив…”

Мирослав нарешті заговорив:

“Вибачте за маму. Вона… ви знаєте її. Емоції, роки, напруга…”

“Емоції?!” – вигукнула наша донька Софія. “Вона з ранку всіх чіпляє. А тепер ще й сцену влаштувала!”

“Але скільки можна терпіти! Їй завжди все сходить з рук? Бо бабуся, бо старша, бо вдова? А ти мовчиш!”

“Софія має рацію”, – раптом додала тітка Наталя. “Чому ти завжди поступаєшся? Вона постійно тебе підганяє”.

Я отетеріла. Не чекала, щоб хтось озвучив це так прямо. Мирослав глянув на мене, потім на тітку. Нарешті промовив:

“Моя мама… вона роками всіх провокує. Твоя тітка права. Ти не мусиш дозволяти їй так поводитися з тобою”.

“І що далі?” – тихо запитала я.

Марія з’явилася в дверях. Її погляд обвів усіх. Вона увійшла, ніби нічого не трапилося, сіла й потягнулася за варениками з вишнями.

“Чому так тихо? Хтось зник?” – іронічно спитала вона, посміхаючись сама до себе.

Усі подивилися на неї з недовірою.

Я зібралася з силами. “На що ти дивишся?” – запитала свекруха, жуючи вареник з сиром. “Це не вперше хтось іде. Життя таке”.

“Мамо, припини”, – сказав Мирослав, нарешті підводячи голову. “Ти перегинаєш. Перетворила поминки на цирк”.

“Вибач, що не розплакалася над чаєм”, – відрізала вона саркастично. “Справжні почуття не завжди пасують для знімків”.

“Справа не в знімках”, – нарешті сказала я, відчуваючи, як у мені росте рішучість. “Справа в шані. До Віри. До нас усіх”.

“І ти вважаєш себе святою?” – фыркнула вона. “Ти все життя заздрила тітці Вірі. Її хаті, її манері, її виборам…”

“Мамо, лиши мене!” – Мирослав ляснув долонею по столу. “Досить. Олена не сказала нічого поганого про Віру. Це ти весь ранок про неї пліткуєш, а тепер ще й ображаєш!”

Свекруха звузилила очі, ніби не вірячи, що син їй опирається.

“Ти… стаєш на бік цієї… цієї чужої?”

“Моя дружина, – спокійно виправив Мирослав. – І мати моїх дітей. Так, я на її боці. І з мене досить”.

Запала тиша. Марія відсунула стілець і, зашелестівши серветкою, поклала її біля тарілки.

“Чудово”, – холодно сказала вона. “Якщо тут усі такі правильні й чисті, я вам не потрібна”.

Вона підвелася й, не сказавши більше ні слова, рушила до виходу. Ніхто її не затримав.

Я опанувала себе. Після того, як свекруха пішла, усе вщухло. Ніхто не коментував, ніхто не зітхав. Тільки дзвін ложок і шелест чашок. А я сиділа нерухомо, стискаючи руку Мирослава.

“Дякую”, – тихо сказала я, повертаючись до нього.

“За що?”

“Що ти нарешті сказав їй те, на що я роками не наважувалася”.

Мирослав кивнув.

“Мені знадобився час, але я більше не міг дивитися, як тобі прикро”.

Софія підійшла ближче й міцно обняла мене.

“Мамо, ти найсильніша. Навіть коли бабуся плете нісенітниці, ми знаємо, яка ти насправді”.

Я відчула, як щось розтануло в нас усередині. Ніби та сцена за столом прояснила все. Не до кінця, але принаймні тепер ми могли видихнути.

“Як гадаєш, вона подзвонить?” – запитала я Мирослава того вечора, коли ми повернулися додому на нашу тиху вулицю в Вінниці, а діти вже заснули.

“Звісно. Рано чи пізно. Вона живиться такими моментами. Їй потрібні свідки”.

“А якщо знову почне?”

“Тоді ми зачинимо двері. І житимемо своїм життям”, – твердо відповів він.

Я всміхнулася. Бо знала: так і станеться. Можливо, свекруха спробує знову все перевернути, але цього разу… ми не підемо на поводу. Бо ми вже не родина для видовищ. Ми справжні. З шрамами, з тінями, але з кордонами. І ніхто не перетне їх без нашої згоди.

Але чи надовго це полегшення? Чи зможемо ми справді тримати дистанцію, коли родинні нитки тягнуться так міцно? І що, якщо наступного разу конфлікт торкнеться не поминок, а нашого щоденного життя – чи витримаємо ми разом? Чи знайдемо слова, щоб не дати минулому зруйнувати сьогодення?