Осінь здавала свої позиції. Вдень ще було тепло і світило сонечко. А ночами температура опускалася нижче нуля. Увечері після робочого дня, коли сутінки опустилися на місто і воно розфарбувалося неоновими вогнями реклам, трапилася ця цілком звичайна історія.
У центрі міста, де по тротуару текла річка з втомлених людей, з нізвідки з’явився молодий хлопець.
Одягнений він був зі смаком і досить дорого. Бежеве пальто світлою плямою виділялося серед натовпу. Вид псувала лише величезна спортивна сумка через плече. Сумка була розстебнута і було видно, що вона наповнена апельсинами.
– День у день. Одне і теж. Робота – дім. Будинок – робота. І ніякого проблиску в цьому житті… – жінка років сорока йшла тротуаром, нікого не помічаючи. Раптом хтось взяв її за рукав і злегка смикнув. Перед нею стояв молодий хлопець з апельсином в руках і посміхався білосніжною посмішкою.
– Мені здається, це Ви загубили! – сказав хлопець, простягаючи фрукт.
– Ні, Ви помилилися. Я сьогодні не купувала апельсини. – сказала жінка, трохи напружуючись.
– Це не апельсин, – сказав хлопець, ще ширше посміхаючись. – Це шматочок сонця і маленька посмішка. Беріть. Нехай вони принесуть Вам радість.
Жінка посміхнулася, взяла апельсини, і, так і не прибравши їх в сумку, пішла далі, притискаючи до себе три яскраві сонячні кульки.
– Братику, почекай. – сказав молодий чоловік хлопцеві років двадцяти в чорній куртці. – Вона не здорова, і тому не відповідає на твої дзвінки, не хоче щоб ти бачив її в такому вигляді. Візьми апельсини і йди до неї додому, – молодий чоловік простягнув три апельсина.
– А ти хто такий? Звідки знаєш? – здивувався хлопець.
– Я? Просто перехожий, – і молодий хлопець поспішив далі.
Так молодий чоловік ще довго ходив по проспекту і роздавав апельсини, які ніби і не закінчувалися в його сумці.
Маленька дівчинка тримала тата за руку і, пританцьовуючи, засипала його запитаннями.
– Тату, а що дідусь Мороз покладе мені під ялинку в цьому році? А у нашої Марисі будуть кошенята? А чому ти з нами не живеш?
– Ти ж уже вмієш писати, напиши Дідові Морозу листа. Розкажи, що ти хочеш у подарунок. А я його передам. У Марисі кошенят не буде, у неї чоловіка немає. Мама… Ходімо додому. Мама вже чекає на тебе і хвилюється.
Раптом дорогу їм перегородив молодик у світлому пальті і з сумкою на плечі.
Дівчинка дивилася на нього блакитними, широко розкритими очима.
– Тату, дивися, у дядька білі крила! – на одному диханні промовила дівчинка, мнучи тата за руку.
– Це не крила, мила. Це пальто.
– Крила! Крила! – Не замовкала дівчинка.
Молодий чоловік посміхнувся. Присів перед дитиною і простягнув їй апельсини.
– Дивись маленька. Це сонечка. Одне тобі. Одне татові. А одне вашій мамі.
Піднявся і злився з натовпом.
Біля під’їзду жінка зіткнулася з чоловіком і від несподіванки впустила апельсини.
Чоловік їх підібрав і простягнув жінці.
– Здається, це Ви впустили? Привіт. Я Сергій, Ваш сусід. Чим Ви займаєтеся в суботу ввечері?
– Я Наталя, – сказала жінка, посміхнувшись і відразу помолодівши. – А в суботу я з вами йду в кіно.
Вони засміялися і сусід відкрив двері в під’їзд, пропускаючи вперед Наталю.
Дзвінок в двері застав Тетяну з чашкою гарячого чаю в руках, утепленим шарфом горлом і хлюпаючим носом.
Подивившись у вічко, вона побачила Віктора з апельсинами в руках.
– Кохана, відкривай. Я приніс тобі вітаміни. І мені не важливо, як ти виглядаєш. Я люблю тебе будь-яку.
– Мамо, Мамо! Дивись! Мені дядько з крилами подарував сонечка. Сказав що це мені, татові і тобі.
У цей вечір тато від них так нікуди і не пішов. Він залишився з сім’єю. Назавжди.
Таша Лукінова
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
