Десять років я намагалася вимити зі своєї пам’яті запах цієї квартири, де кожен куток нагадував про мовчазні докори батька. Тепер я знову стояла на цьому порозі, відчуваючи, як стара ненависть змінюється дивним, липким страхом. — Живу як живеться — тихо відповів він на моє питання про здоров’я. Я зайшла всередину, не підозрюючи, що цей візит стане моєю останньою спробою зрозуміти людину, яка мене виростила.

Зустріч з батьком після десяти років мовчання стала для мене випробуванням, до якого неможливо підготуватися заздалегідь. Я стояла перед старими пошарпаними дверима, з-під яких тягнуло сирістю та запахом давно непровітрюваного приміщення. Мої пальці заціпеніли, стискаючи ручку сумки, а в роті пересохло так, ніби я йшла пустелею, а не піднімалася на третій поверх звичайної хрущовки. Надворі панувала та особлива передвесняна погода, коли сніг уже перетворився на брудну кашу, а повітря просякнуте вологою, що пробирає до кісток.

Я пам’ятаю Мирослава зовсім іншим. У моїх дитячих спогадах він був високим, владним чоловіком з гучним голосом, який змушував здригатися шибки у вікнах. Його кроки в коридорі завжди означали, що свято закінчилося і на зміну веселощам приходить суворий порядок. Мати тоді ставала тихою, майже невидимою, розчиняючись у тіні кухонної завіски. А тепер я стояла тут, маючи за плечима власне життя, кар’єру та купу незгоєних образ, які принесла з собою як неоплачений борг.

Двері відчинилися зі скрипом, який, здавалося, прорізав тишину всього під’їзду. На порозі стояв чоловік, у якому я заледве впізнала свого батька. Він став меншим, згорбився, а його колись густе волосся перетворилося на рідкий сивий пух. Його очі, колись холодні та проникливі, тепер дивилися розгублено, ніби він намагався згадати, хто я і чому порушила його самотність у цей похмурий день.

— Анно, це ти — тихо промовив він, відступаючи вглиб темного передпокою.

— Я, тату. Пустиш?

Він кивнув і жестом запросив мене всередину. У квартирі панував специфічний дух старої паперу та пилу. На стінах все ще висіли ті самі шпалери з бляклим квітковим малюнком, які я пам’ятала з підліткового віку. Світло з вікна падало на підлогу довгими нерівними смугами, вихоплюючи порошинки, що повільно кружляли в повітрі. Кожен крок по старій підлозі відгукувався глухим рипінням.

Ми пройшли на кухню. Мирослав почав метушитися біля плити, намагаючись поставити чайник. Його руки помітно тремтіли, і він кілька разів промахувався повз конфорку. Я дивилася на його спину, на ці гострі лопатки, що випирали крізь тонку сорочку, і відчувала, як усередині закипає щось схоже на роздратування навпіл із жалем.

— Сідай, доню. Я зараз щось приготую. У мене десь було печиво.

— Не треба печива, я не голодна. Я просто заїхала.

— Просто так? Через стільки років просто заїхала? — він нарешті запалив газ і повернувся до мене. Його погляд став трохи чіткішим.

— Хотіла побачити, як ти. Сусіди казали, що ти майже не виходиш.

— Сусіди багато чого кажуть. Їм би тільки язиками чесати. Живу як живеться.

Я сіла на стілець, який колись був моїм улюбленим місцем. Тепер він здавався незручним і занадто низьким. На столі лежала розкрита газета двотижневої давнини та кілька квитанцій за комунальні послуги. Все в цій кімнаті кричало про занедбаність, про те, що час тут зупинився в той момент, коли я зачинила за собою двері десять років тому.

— Чому ти не дзвонила? — запитав він, дивлячись у вікно на голі гілки дерев.

— Ти теж не дзвонив, тату.

— Я чекав, що ти перша. Ти ж молода, у тебе життя. А я що? Я тут, на одному місці.

— Це зручна позиція. Чекати, поки хтось прийде і вибачиться за те, чого не робив.

Чайник засвистів, перериваючи нашу розмову. Мирослав налив воду в дві старі чашки з відбитими вінцями. Пара піднялася вгору, застилаючи його обличчя. Він поставив чашку переді мною, і я побачила, що його нігті жовті, а шкіра на руках суха, як пергамент.

— Ти все така ж колюча, Анно. Вся у матір. Вона теж вміла сказати так, що хотілося стіну пробити.

— Не чіпай маму. Вона терпіла тебе довше, ніж будь-хто інший зміг би.

— Терпіла? Я давав вам усе. Дах над головою, їжу, одяг. Ви ніколи не знали нужди.

— Ми знали холод, тату. Не той, що на вулиці, а той, що тут, за цим столом. Ти ніколи не питав, як у мене справи в школі, ти питав тільки, чому оцінка не найвища.

Він усміхнувся, але ця усмішка була гіркою, вона не торкнулася його очей. Він відпив ковток гарячої води і важко зітхнув. У повітрі зависла важка пауза, яку можна було відчути майже фізично. Мені хотілося встати і піти, втекти до своєї машини, до свого галасливого офісу, до свого зрозумілого світу, де немає цих привидів минулого.

— Я думав про ту ситуацію з університетом — раптом сказав він.

— Навіщо тепер про це думати? Минуло стільки часу. Я все одно зробила по-своєму.

— Ти завжди робила по-своєму. Навіть коли це було на шкоду. Ти поїхала, не залишивши адреси. Я навіть не знав, де тебе шукати.

— Ти знав, де працює моя подруга. Якби хотів, знайшов би за годину. Але тобі було простіше образитися.

Мирослав підвівся і підійшов до вікна. Його постать на фоні сірого неба здавалася майже прозорою. Він довго мовчав, постукуючи пальцями по підвіконню. Цей звук дратував мене, він нагадував метроном, що відраховує секунди мого втраченого терпіння.

— Я хотів тебе попросити — почав він тихо.

— Про що? Гроші? Тобі потрібно щось купити чи допомогти з ремонтом?

— Ні, мені нічого не треба від тебе в такому плані. Я хотів, щоб ти подивилася на ту шафу в коридорі. Там у верхній шухляді документи. Якщо зі мною щось трапиться, візьми їх.

— Тату, не починай цей розмова про документи. Тобі ще жити й жити.

— Жити? Навіщо? Щоб дивитися на ці стіни? Я вже все бачив. Я просто хочу, щоб ти знала.

Я відчула, як до горла підступає клубок. Його слова були наповнені такою безнадією, що мені стало важко дихати. Я прийшла сюди з наміром висловити все, що накопичилося, хотіла звинуватити його в моїй самотності, у моєму невмінні довіряти людям, у моєму вічному прагненні доводити свою цінність. А побачила перед собою людину, яка вже сама себе покарала найгіршим способом — повною ізоляцією.

— Ти хоч виходиш кудись? — запитала я, намагаючись пом’якшити тон.

— До магазину. Іноді на пошту. Тут неподалік є сквер, але там зараз брудно.

— Хочеш, я приїду в неділю і ми прогуляємося? Можемо поїхати до центру, там відкрили нову кав’ярню.

Він повернувся до мене, і в його очах на мить промайнув вогник, який тут же згас.

— Навіщо тобі це, Анно? Ти ж прийшла сюди, бо відчувала провину, а не тому, що скучила.

Ці слова влучили точно в ціль. Я здригнулася. Він завжди мав цю здатність — бачити те, що я намагалася приховати навіть від самої себе.

— Можливо. Але хіба це має значення, якщо я тут?

— Має. Бо щирість неможливо зіграти. Ти сидиш тут і мрієш, як швидше вийдеш за поріг. Тобі неприємно торкатися до моїх чашок, тобі не подобається цей запах. Ти вже чужа тут.

Я мовчала, бо заперечувати було б брехнею. Дійсно, я відчувала дискомфорт. Кожна річ тут нагадувала мені про часи, які я намагалася забути. Про крики, про довге мовчання за вечерею, про те, як я закривалася у своїй кімнаті, щоб не чути їхніх суперечок.

— Знаєш — продовжив Мирослав — я нещодавно знайшов твої малюнки. Ті, що ти малювала в дитинстві. Ти тоді хотіла бути художницею.

— Я вже давно не малюю. Немає часу на дурниці.

— А шкода. У тебе був хист. Ти бачила світ інакше. А зараз ти бачиш тільки проблеми та зобов’язання.

— Світ такий, тату. Він не складається з кольорових олівців.

Мирослав підійшов до мене ближче і поклав свою важку, суху руку мені на плече. Я мимоволі напружилася, але не відсторонилася. Це був перший фізичний контакт між нами за багато років. Від нього пахло старим тютюновим димом, хоча я знала, що він давно не тримав у руках нічого подібного, та милом.

— Ти прийшла почути, що я шкодую? — запитав він прямо в очі.

— А ти шкодуєш?

— Я шкодую про те, що не вмів бути іншим. Але я не міг стрибнути вище голови. Мене так навчили. Мій батько ніколи не обіймав мене, ніколи не казав, що любить. Я думав, що забезпечити сім’ю — це і є любов.

— Цього мало, тату. Цього було дуже мало.

— Тепер я це знаю. Але тепер у мене залишилося тільки це знання і ці чотири стіни.

Він прибрав руку і знову повернувся до плити. Чай у наших чашках зовсім охолов, покрившись тонкою плівкою. Я дивилася на нього і розуміла, що прірва між нами нікуди не зникла. Вона просто вкрилася тонким льодом, який міг тріснути від будь-якого необережного слова.

— Мені треба йти — сказала я, підводячись.

— Звісно. У тебе справи. Дякую, що зайшла.

Я пішла до виходу. У коридорі я зупинилася біля тієї самої шафи, про яку він казав. Старе дерево було поцарапане, одна дверцята висіла криво. Я простягнула руку, щоб поправити її, але передумала.

Мирослав вийшов проводити мене. Він стояв у дверях, освітлений тьмяною лампою під’їзду, і здавався зовсім маленьким на фоні темної квартири.

— Анно — гукнув він, коли я вже почала спускатися сходами.

Я обернулася.

— Я насправді завжди знав, де ти. Я приходив до твого офісу три роки тому. Стояв на вулиці і бачив, як ти виходиш. Ти була така впевнена, така красива. Я не наважився підійти. Боявся, що ти подивишся на мене так, як зараз.

Я нічого не відповіла. Моє серце калатало десь біля горла. Я просто кивнула і швидко пішла вниз, перескакуючи через сходинки. Мені здавалося, що якщо я затримаюся хоч на секунду, то розплачуся, а я не могла дозволити собі таку слабкість перед ним.

Вийшовши на вулицю, я глибоко вдихнула сире повітря. Воно здалося мені найсолодшим у світі. Я сіла в машину, зачинила двері і заблокувала замки. Тиша всередині салону була майже болючою. Я дивилася на свої руки, що лежали на кермі, і бачила в них обриси рук мого батька. Та ж форма нігтів, ті ж довгі пальці. Від цього усвідомлення мені стало не по собі.

Минуло кілька днів, але розмова не виходила у мене з голови. Я постійно прокручувала його слова про те, що він приходив до мого офісу. Чому він не покликав мене? Чому просто стояв осторонь, спостерігаючи за моїм життям з тіні? Це було так схоже на нього — бути присутнім, але не брати участі.

Я згадала, як у дитинстві ми одного разу поїхали на річку. Було літо, сонце нещадно пекло, а вода була прозорою та холодною. Мирослав вчив мене плавати. Він тримав мене за живіт, поки я борсалася ногами, створюючи купу бризок. Я сміялася, відчуваючи себе в безпеці. А потім він просто відпустив руки. Не попередив, не підготував. Я пішла під воду, наковталася гіркої річкової води, відчула паніку. Коли я виринула, він стояв поруч і спокійно сказав, що я повинна навчитися покладатися тільки на себе. Саме тоді, мабуть, щось у мені зламалося. Та маленька дівчинка, яка вірила в захист батька, зникла, поступившись місцем тій, що завжди чекає підступу.

Телефон на столі завібрував, перериваючи мої думки. Це було повідомлення від сестри, з якою ми теж спілкувалися вкрай рідко.

— Ти була у нього? — коротко запитала вона.

— Була.

— І як він?

— Як завжди. Старий, впертий і самотній.

— Він дзвонив мені вчора. Питав про твій номер, хоча він у нього є. Здається, він справді здав.

Я не відповіла. Мені не хотілося обговорювати це. Мені хотілося викреслити цей візит зі своєї пам’яті, але фраза, яку він кинув наприкінці, не давала мені спокою. Справа була навіть не в тому, що він стежив за мною. Справа була в тому, що він сказав далі, коли я вже зачиняла двері машини, але ще встигла почути через напіввідчинене вікно.

Він прошепотів тоді щось, що я спершу прийняла за шум вітру. Але тепер, у тиші свого кабінету, я чітко чула це в своїй голові.

— Ти так схожа на мене у своїй гордині, що мені стає страшно за твій старість.

Ці слова кололи. Невже я дійсно повторюю його шлях? Невже моя незалежність — це лише інша назва для самотності, яку я сама навколо себе вибудувала? Я подивилася на своє відображення у моніторі комп’ютера. Холодний погляд, стиснуті губи, ідеальна зачіска. Жінка, яка все тримає під контролем. Але що під цим контролем? Порожнеча, яку я заповнюю роботою та безкінечними справами?

Я згадала маму. Вона завжди казала, що образи — це як каміння в кишенях: чим довше їх носиш, тим важче йти. Я завжди думала, що моє каміння — це моя броня. А виявилося, що це просто вантаж, який тягне мене на дно тієї самої річки з мого дитинства.

Наступної неділі я знову поїхала до нього. Цього разу я не чекала біля дверей, а рішуче постукала. Мені ніхто не відчинив. Я натиснула на ручку — двері були не замкнені. Це було дивно, адже Мирослав завжди був схиблений на безпеці.

— Тату? — гукнула я, заходячи в коридор.

У квартирі було тихо. Тільки старий годинник на стіні відбивав свій неритмічний хід. Я пройшла до кухні. На столі стояла та сама чашка, недопита і холодна. У кімнаті теж нікого не було. Я відчула, як холодний піт проступає на лобі. Мої руки почали дрижати.

Я зазирнула в спальню. Він лежав на ліжку, одягнений у свій старий піджак, у якому він раніше ходив на роботу. Його очі були заплющені, а обличчя здавалося незвично спокійним, ніби всі зморшки розгладилися під дією якоїсь невидимої сили.

— Тату, прокидайся. Досить жартувати — я підійшла ближче і торкнулася його руки.

Вона була холодною. Набагато холоднішою, ніж минулого разу. Поруч на тумбочці лежав той самий конверт із документами, про який він говорив. Зверху було написано моє ім’я нерівним, тремтячим почерком.

Я відкрила конверт. Там не було жодних заповітів чи важливих паперів. Там було лише кілька фотографій. На одній з них я зовсім маленька, сиджу в нього на плечах і сміюся. На звороті було написано лише одне речення, яке перекреслило всю мою впевненість у власній правоті.

Це речення змусило мене відчути таку гіркоту, яку неможливо передати словами. Я зрозуміла, що запізнилася. Не на кілька хвилин чи годин, а на ціле життя. Ми витратили роки на те, щоб доводити свою гордість, замість того, щоб просто бути поруч.

Я сіла на край ліжка, стискаючи цю фотографію в руках. У квартирі ставало все темніше, тіні подовжувалися, поглинаючи меблі та речі. Я дивилася на нього і не відчувала нічого, крім безмежної втоми. Конфлікт, який тривав десятиліттями, вирішився сам собою, не залишивши переможців.

Чи варта наша гордість тих років, які ми втрачаємо, намагаючись бути правими у суперечках, що вже не мають значення? Чи не стаємо ми самі в’язнями тих стін, які будуємо навколо свого серця, вважаючи, що так ми захищаємося від болю? Чи зможемо ми коли-небудь пробачити себе за те, що не встигли сказати найважливіші слова, поки нас ще могли почути?