Полетiли мої дiти у свiт, а мене покинули одну напризволяще, їм уже байдуже до старої матерi.

Я вiдчуваю, як самотнiсть починає стискати свою хватку. Їжу, з’їдену в тишi, важко терпіти, а щоденна рутина стає все бiльш непосильною. Iнодi я думаю, що було б, якби хтось сiв навпроти мене, хоча б на мить, щоб послухати те, що я маю сказати.

Я – Анна. Жiнка, матiр, бабуся. Колись у моєму домi лунав смiх, я клопоталася на кухнi, готуючи обiди для великої родини, приймала гостей. А зараз – тиша. Гулка, як у старому покинутому храмi. Дiти поїхали хто куди: донька – до Нiмеччини, син – до Канади. Спершу ще телефонували частiше, обiцяли приїхати. А тепер тiльки короткi повiдомлення раз на мiсяць: “Мамо, як ти?” i все.

Щоранку я сиджу за кухонним столом, перекладаю чашку чаю з одного мiсця на iнше i слухаю цю тишу. Мої руки все ще пам’ятають, як плести коси доньцi перед школою. Мої очi все ще чекають онукiв у дворi. Моє серце… серце глухо болить.

Одного дня я наважилася. Взяла аркуш паперу, ручку i написала оголошення: «Шукаю людину для розмов. Вiк не має значення. Просто хочеться говорити». Вiднесла до мiсцевої газети. А потiм чекала.

Телефон задзвонив несподiвано. Я аж здригнулася. Занадто довго не чула цього звуку.

– Доброго дня, панi Анно? – голос був молодий, трохи невпевнений.

– Так, це я, – вiдповiла, намагаючись приховати хвилювання.

– Мене звати Сергiй. Я знайшов ваше оголошення в газеті. Ви ще зацiкавленi у зустрiчi?

Я кiлька секунд мовчала. Хто вiн? Навiщо це йому? Але щось у голосi Сергiя звучало тепло. Як у тих часах, коли дiти були ще поруч i запитували: «Мамо, може, тобi чаю зробити?»

– Так, – зрештою вiдповiла я. – Завтра вам зручно?

– Авжеж! – не вагаючись погодився Сергiй.

Наступного дня я нервово ходила по хатi, дивлячись у вiкно. I ось побачила його: високий, у простiй куртцi, з сумкою через плече. Вiн йшов повiльно, нiби не знав, чого очiкувати.

– Доброго дня, панi Анно, – привiтався, простягаючи руку.

– Доброго дня, Сергiю, – усмiхнулася я, запрошуючи його в дiм.

Ми сіли у вiтальнi, спочатку трохи незручно мовчали. Але потiм почали говорити. Сергiй розповiв про свою роботу, про те, що переїхав до нашого мiста недавно, що тут йому ще не вистачає друзiв. Я розповiла про своїх дiтей, про те, як важко жити, коли рiднi далекi не тiльки вiдстанню, а й душею.

– Це важко, – кивнув Сергiй. – Моєму батьковi так само. Вiн живе один у iншому мiстi, i я… рiдко йому телефоную. А тепер думаю, що вiн вiдчуває те саме, що й ви.

Я подивилася на нього i вперше за довгий час вiдчула, що мене розумiють.

Нашi зустрiчi стали регулярними. Сергiй приходив кiлька разiв на тиждень. Ми пили чай, розмовляли, навiть разом ходили до магазину. Одного разу вiн сказав:

– Панi Анно, я почав частiше телефонувати батьковi. Вiн, знаєте, дуже радий. Каже, що навiть дихати легше стало.

Я зiтхнула.

– Сергiю, якщо вони не телефонують, це не означає, що вони не люблять. Просто у них своє життя, iнодi вони не розумiють, як нам самотньо.

Вiн задумався. А потiм раптом дiстав телефон i набрав номер.

– Привiт, тату, – сказав Сергiй. – Як ти?

I ця проста фраза змiнила його. I, можливо, змiнила i мене. Бо коли я того вечора заснула, моє серце не болiло так сильно, як ранiше.

Минали тижнi. Сергiй приходив усе частiше. I одного дня вiн сказав:

– Панi Анно, ви для мене стали майже як рiдна бабуся.

Я здивувалася. А потiм усмiхнулася i обережно доторкнулася до його руки.

– А ти для мене – як син.

I цього разу в моєму домi вже не було самотньої тишi. Була розмова. Був смiх. Був Сергiй.

А як ви вважаєте, чи достатньо лише одного дзвінка, щоб змінити чиєсь життя?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений