– Діти так важко в тій Італії працюють, хочуть на своє житло наскладати, а вам не соромно в них гроші кляньчити? – сказала я до свахи, коли вкотре почула, що за гроші дітей вони собі прихожу купили, і якесь супер дороге дзеркало. Та мені б на їх місці навіть ці суми в голос соромно було називати. Але слово сором і моя сваха – це речі не сумісні. В той час, як я онучку виховую, поки зять з дочкою на заробітках, сваха зі сватом їх гроші тринькає.

Сваха тільки хмикнула і махнула рукою.

– Та що ти розумієш? Старший син – то опора батьків. Нам же треба якось жити.

– А вам не здається, що ваша опора он зараз чужим бабам підлоги миє і в домах старих італійців ночує? – мене вже аж трусило від обурення.

– Ой, та там не так страшно, як ти розказуєш, – відмахнулася сваха. – Он Іванка дзвонила, казала, що в неділю в ресторан ходили. Так що не бідують вони там.

Мені в той момент хотілося як мінімум схопитися за голову, а як максимум висловити їй усе, що думаю. Але я глибоко вдихнула. Не варто.

Бо їй не поясниш. Вона живе у своєму світі, де діти зобов’язані утримувати батьків, незалежно від власних обставин. Де їхні гроші – це не для того, щоб купити власну квартиру, а для того, щоб батьки могли жити “як люди”.

А те, що ми з чоловіком теж у селі живемо, так само крутимось, і я, хоч і пенсіонерка, але город, кури, господарство – це нікого не хвилює. Бо ми якось виживаємо, не скиглячи дітям. А вони…

Ой, як же мене дратувало це “а хто їм ще поможе, як не старший син”!

А молодший син у них що, не їхній? Чи в нього в документах записано “не для допомоги батькам”? Чому він вчиться, а старший мусить працювати і висилати гроші?

Анелії зараз вісім. Вона росте, вчиться, потребує уваги, одягу, ігор, всього того, що батьки мали б їй давати, якби не мусили тягнути ще й сватів. Але сваха на це не зважає. Каже, що мені простіше – онучка не моя дитина, не треба в школу збори платити, не треба на секції записувати. Ага, звісно. А одяг, харчування, медичні витрати? Це ж усе на мені.

– Ну, а ти що, не користуєшся їхніми грошима? – якось прямо запитала вона, дивлячись на мене поверх чашки чаю.

– Ні. Все на дитину йде. В мене совість є.

Сваха лише скривилася, мовляв, совістю ситий не будеш.

Я вийшла від неї з важким серцем. Чи то від безглуздості ситуації, чи то від того, що розуміла – вона не зміниться. Вона не зрозуміє, що діти не повинні утримувати батьків, а тим більше тих, хто й не старається хоч щось робити для власного забезпечення.

А як ви думаєте – чи повинні дорослі діти утримувати своїх батьків, якщо ті здорові, але просто не хочуть працювати?

Автор – Карамелька

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений!