Максим у нас єдиний синочок. Сказати що ми любимо його, нічого не сказати. В його виховання ми вклали всю свою душу. Дали гарну освіту за кордоном. Забезпечили квартирою і автомобілем.
Дві вищі освіти виправдали себе. Він швидко пішов вгору по такар’єрних сходах. А через деякий час і ми самі переїхали за кордон, тому що чоловікові запропонували там хорошу роботу. Здавалося, ближче до сина. Дбайливий син, поважаючий своїх батьків, що може бути краще?
Красивий, незалежний, розумний. Ми пишалися Максимом до тих пір, поки він не зустрів свою половинку. Ми зустріли її з радістю, хоча я спочатку бачила, що з її боку не було любові, а було бажання вигідно влаштуватися. Про це навіть сказав її дядько (друг сина, який їх і познайомив).
Дівчинка виросла в важких умовах, батьки розлучилися, коли їй було 2 роки, а згодом і мама втекла, залишивши дочку на піклування бабусі. Тому вона бачила наші відносини і всерйоз ревнувала сина до нас. Я бачила його, коли він йшов спати, і як його настрій кардинально змінювався вранці. Йому весь час капали на мізки, що він не захищає її від нас (від своїх батьків!).
Вона була ще тою інтриганткою. А як можна тоді пояснити те, що син нас навіть на весілля не запросив? Це була перша зрада, яка ранила просто в серце.
Три роки ми не спілкувалися, але з’явилася дитина і ми, незважаючи ні на що, привітали їх. Вони приїхали до нас, ми пробачили (але не забули), у всіх трапляються помилки. Внучка прекрасна, коли вони у нас були, то залишали її, самі йшли гуляти. Потім, коли їм треба було, я приїжджала допомогти. І все! Через деякий час мені заявили, що вони не довіряють мені внучку, тому що я не поміняла підгузник.
Мої пояснення вони навіть слухати не хотіли. Потім почалася черговість відвідування. Коротше, шантаж на кожній зустрічі. Вони не враховували, що ми працюємо і не можемо приїхати, на перший ж їх дзвінок. Наш син пред’являв нам нові претензії, але я чула, що це не його слова.
У минулому році ми відпочивали в одному місті, але в різних будинках. Якось заїхали до них, щоб завезти їсти, у них в цей час був ремонт, і кухня не працювала. Нам син влаштував скандал, що ми без попередження приїхали. У той час там перебувала бабуся невістки, з якою ми з весілля не спілкуємося. Це з їхньої подачі наш син нас не запросив. Знову нас не допустили до внучки.
Зараз у них народилися двійнята. Я поїхала їм допомогти. Дуже просили, хоча я два місяці була у свекрухи, дивилася за нею і дуже втомилася. Але, звісно, зібралася і поїхала до дітей. З першого дня, з першої хвилини я бачила невдоволення невістки, і вона вже навіть не приховувала, бігала і шепотіла на вухо синові. То чому я сиджу, а не займаюся з онукою, то чому я дивлюся телевізор і він безцеремонно підійшов його й вимкнув, хоча я просила одну хвилину, щоб додивитися. Звичайно, я себе зараз гризу, що треба було промовчати невістці, але коли вона почала мене обсипати образами, я теж їй відповіла. Ні, не образами.
В результаті, вона мені показала на двері, а син її підтримав і підтвердив при цьому її слова, ми більше онуків не побачимо. І ось так, вночі, вся в сльозах з серцевим нападом (він бачив все) я їду додому. Єдине, що він сказав: “ну, чому ти їй не промовчала?”. Я не шукаю співчуття, просто вилила свою душу. Минув уже тиждень, а серце пече. Я йому сказала, що він ганчірка. І він промовчав!
Недавно подзвонила Максиму та спитала, чи не боїться він того, що колись все це може повернутися до нього. А він так спокійно відповів: “Ні, я до цього готовий”.
Як з цим жити?
Передрук без гіперпосилання на ibilingua суворо заборонений!
Фото ілюстративне з відкритих джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
