До мами на ювілей ми з Грицем їхали, звісно, не з порожніми руками – все, від “Олів’є” до ковбаски, привезли з собою для сюрпризу. Однак, замість радості, вона зустріла нас з такою настороженістю, що ми одразу відчули – наш приїзд порушив її таємні плани. Усе стало зрозуміло, коли на подвір’я в’їхав незнайомий елегантний автомобіль, звідки вийшов чоловік із розкішним букетом білих троянд

Ми з Грицем, наче злодії, тихенько пробралися до маминого подвір’я. Заздалегідь домовилися з сусідкою, тіткою Галиною, щоб вона нам допомогла. Мама, зазвичай така радісна і відкрита, зустріла нас насторожено, і це м’яко кажучи. Стояла на порозі – і ніби не наша. Очі прищурені, погляд якийсь схвильований, а рум’янець на щоках – як після пробіжки.

І що найцікавіше, ми ж привезли з собою все, від шинки до торта, а вона, замість обіймів, ледь чутно промовила: – А чого ви приїхали?

Це, звичайно, нас здивувало. Ми ж домовилися про сюрприз! Та вже за хвилин сорок, коли почувся тихий шелест шин і незнайомий автомобіль в’їхав на подвір’я, все встало на свої місця.

Мама зовсім розгубилася, вхопилася за комір халата і ніби застигла. А коли з авто вийшов високий чоловік із букетом білих троянд, все стало ясно. Як же ж мама могла про нас, своїх дітей, так погано думати, що ми її не зрозуміємо!

Гриць, мій брат, живе за сто п’ятдесят кілометрів від нашого батьківського дому, я ж – за двісті. Тому провідувати маму в її невеликому містечку, де вона мешкає сама, виходить не так часто, як хотілося б.

Робочі графіки, діти, побутові клопоти – все це з’їдає час.

Але цього року, коли мамин ювілей випав на суботу, ми вирішили, що ніякі перешкоди не зупинять нас від поїздки. Довго планували і вирішили зробити несподіванку.

Вона просила не приїжджати, казала, що святкувати не буде, а “бензин он який дорогий, краще діткам щось купите”.

Але ми з Грицем були незворушні у своєму рішенні. Правда, наш “ідеальний” сюрприз розпочався з нотки тривоги, але ми не винні, що мама вирішила від нас щось приховати.

Мені тоді було дванадцять, а Грицеві – п’ятнадцять, коли наш тато залишив нас і поїхав “шукати щастя” в іншому місці.

Тато поїхав до жінки, яка працювала в нього на фірмі. Вона була молодша за маму на десять років і, як потім з’ясувалося, не мала своїх дітей, хоча в містечку ходили різні чутки.

Ми швидко звикли, що тата більше немає поруч.

Мамі довелося нелегко, особливо на її роботі. Після відходу тата її фірма “посипалася”, і мама ледве встигла “вискочити” з неї, до того, як вона зовсім збанкрутувала.

Потім вона влаштувалася в місцевий універмаг завідувачкою. Я і Гриць допомагали, чим могли, але коли ми обидва поїхали на навчання до обласного центру, то рідний дім спорожнів. Незабаром і ми створили свої сім’ї.

Ми завжди наголошували мамі, щоб вона більше відпочивала, залишила свій універмаг і просто жила для себе.

Але вона завжди відмовлялася:

– Мені ще рано відпочивати. А чим я буду займатися, якщо піду з роботи?

Ми нечасто, але приїжджали до неї, особливо влітку, коли діти могли довше побути у бабусі. Вони її просто обожнювали.

З часом ми з Грицем стали ще більш зайняті, тому навідувалися ще рідше. Але час зараз такий, що відстань – не проблема. Відеозв’язок допомагає, ми щодня зідзвонюємося, розповідаємо про своє життя.

Мама так і не вийшла заміж. Хоча чоловіки її оточували, вона завжди казала:

– Я вже свій шанс використала.

Вона повністю віддавалася роботі та своїм онукам.

Вона в нас дуже активна і, незважаючи на вже поважний вік, тримала себе у формі. Вона була взірцем для всіх.

Торік був не найкращий рік, тому святкування маминого дня народження відбувалося, так би мовити, у віртуальному режимі. Ми з Грицем привітали її по телефону і навіть влаштували їй невеличкий “концерт” по відеозв’язку.

А цього року, як я вже казала, ювілей припав на вихідні. Мама просила не приїжджати, бо “дорога далека, і бензин зараз по шістдесят гривень, краще ці гроші на щось інше витратити”.

Але ми з Грицем вирішили зробити мамі сюрприз. Ми приїхали двома автомобілями.

Наше планування спрацювало ідеально: ми з чоловіком та дітьми і Гриць із сім’єю заїхали на подвір’я майже одночасно, налякавши маму добряче.

– Мамо, що сталося? Ти чому така схвильована? – запитала я, обіймаючи її.

– Олю, Грицю, ви… ви ж не мали приїжджати. Я ж просила, – ледь чутно промовила вона.

– Як це не мали? Це ж твій ювілей! – вигукнув Гриць. – А ми привезли тобі сюрприз.

– В нас все до столу є, не хвилюйся, – додала я. – Ми з чоловіком пів багажника наклали готових страв. Салати, м’ясо, навіть твій улюблений “Наполеон”!

– І ми, ми ж теж не з порожніми руками, – усміхнулася дружина Гриця, Марина. – Скільки всього купували!

– Ви ж знаєте, я не люблю цих урочистостей, – сказала мама, але її очі все ще бігали.

Діти, не звертаючи уваги на дивну атмосферу, одразу ж кинулися гратися по хаті.

– Бабусю, ти спекла пиріжки? – запитав мій син, Сашко.

– Ні, сонечко, сьогодні без пиріжків, – відповіла мама і зітхнула.

Ми почали розвантажувати машини. Гриць, помітивши мамину напруженість, відвів мене вбік.

– Олю, щось тут не так. Мама аж тремтить.

– Я теж відчуваю. Може, вона захворіла і не хоче нам казати?

– Не схоже на хворобу. Вона, здається, когось чекає.

Тільки ми встигли занести всі пакунки, як почувся тихий звук шин, і на подвір’я заїхав автомобіль, який став причиною маминого збентеження.

Мама вмить залилася фарбою, а її погляд став зовсім розгубленим.

З автомобіля вийшов елегантний чоловік, високий, у світлому костюмі, із сивиною, яка надавала йому особливої чарівності. У руках він тримав неймовірний букет білих троянд.

Мама зовсім розгубилася і не могла промовити й слова. Та ми з Грицем вирішили взяти ситуацію у свої руки.

– Добрий день, я Оля, а це Гриць, діти нашої мами, Валентини Петрівни, – представилася я, усміхаючись.

Чоловік, очевидно, теж здивований, але швидко опанував себе.

– Дуже приємно, я Андрій Васильович, давній друг вашої мами, – відповів він, простягаючи букет. – З ювілеєм, Валентино!

Мама ще більше почервоніла, але її очі світилися від радості.

– Андрію, я… я не очікувала, – прошепотіла вона, приймаючи квіти.

Ми з Грицем поглянули один на одного.

– Мамо, чому ти нам нічого не сказала? – запитав Гриць, сміючись. – Ми ж могли підготуватися.

– Я не хотіла вас турбувати, – виправдовувалася мама. – І боялася, що ви… не зрозумієте.

– А що тут розуміти? – здивовано відповіла я. – Ми ж тільки раді. Правда, Грицю?

– Звісно! Нам дуже приємно познайомитися, Андрію Васильовичу. Проходьте до столу! У нас тут справжнє бенкетування!

Андрій Васильович виявився дуже приємним і ерудованим чоловіком. Він був колишнім колегою мами з університету, де вона колись працювала. Вони знову знайшли одне одного через соціальні мережі.

– Я так радий, що ви приїхали, – сказав він. – Це такий несподіваний, але чудовий сюрприз! Я хотів зробити Валентині пропозицію.

– Яку пропозицію? – запитали ми з Грицем хором.

Мама знову почервоніла, а Андрій Васильович, усміхаючись, продовжив:

– Я хочу, щоб Валентина переїхала до мене в Київ. У мене велика квартира, і ми могли б провести залишок життя разом. Навіщо їй самій тут? Я вже не один рік сам.

– О, мамо! Це ж чудово! – вигукнула я і обійняла її.

– Ми тільки “за”, – додав Гриць, потиснувши руку Андрію Васильовичу. – Ми хочемо, щоб ти була щаслива!

Я ніколи не бачила маму такою щасливою. Вона світилася від радості, і це було найціннішим подарунком для нас.

Ми всі разом провели чудовий день, багато розмовляли, сміялися і згадували історії з минулого. Діти швидко знайшли спільну мову з Андрієм Васильовичем.

Додому ми поїхали ввечері в неділю, переповнені позитивними емоціями. Мама була просто неймовірно щаслива. Вона постійно повторювала, що не очікувала, що ми так легко сприймемо її новину.

Вона вже почала планувати переїзд. Ми домовилися, що допоможемо їй зібрати речі і влаштуватися на новому місці.

Ось так життя може кардинально змінити свій напрямок. Наша мама, яка все життя присвятила нам і своїй роботі, знайшла своє щастя.

Бажаю кожному, хто прочитав цю історію, мати такі несподівані, але приємні зміни в житті. А як ви думаєте, чи варто в зрілому віці кардинально змінювати своє життя і переїжджати в інше місто до коханої людини?