До переїзду в США я була харків’янкою, працювала психологом. Та всі ці події залишили мене без домівки, а подруга в Юті допомогла добратися і прийняла.
В Україні я також працювала менеджером соціальних проектів, редагувала тексти, перекладала. Переїзд дався мені тяжко. Колишній чоловік, дорослий син і батьки лишилися в Україні.
Мені чомусь було дуже важко переїхати у той момент, коли була така небезпека в Україні. Адаптація для мене досі не завершилися, хоч вже майже пів року минуло.
Хоча, безперечно, мені тут дуже подобається. Коло мого спілкування переважно такі ж емігранти, як і я.
Тут є культурна організація – «Український культурний центр». Там у вікендах працює школа, де діти з діаспори чи переселенці можуть навчитися розмовляти, писати та читати українською мовою, піти на танці або відвідати різні заняття.
Є й кілька українських церков. Це такі осередки української культури. Люди на свята тут спілкуються, ласують українськими стравами, дискутують, діляться думками.
Однак у своєму повсякденному житті я мало чує українську мову, це прикоро. Більшість людей в моєму оточенні спілкується російською. Навіть якщо вони з України. Тому в місті є хіба кілька місць, де можна знайти українську.
Мені тепер деякі речі в Україні здаються дивними. По-перше, це якість бензину та якість життя. І те, що кругом палять – тут такого немає.
У нас в Україні люди мало посміхаються у порівнянні з американцями. Тут навіть за виразом обличчя можна обчислити мігрантів. Взагалі рівень життя набагато вищий. З одного боку, я бачу себе вже тут, з іншого – дуже тягне до такої далекої, рідної і небезпечної домівуи. Але що я робитиму у батьків в селі чи в квартирі сина в столиці?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
