До тепер не розумію. Вчора зателефонував домофон, там молодший син, я його впустила, відразу двері відкрила і пішла на кухню, чайник ставити і на стіл накладати. А в квартиру зайшла ціла делегація: син, дівчина і жінка у віці. І всі з валізами.
– Ну, привіт, свати. Ось, донечку тобі привезла, знайомитися будемо і весілля обговорити не завадить. Радій, бабусями скоро станемо.
Поки я в шоці усвідомлювала почуте, вони роздяглися і розійшлися по квартирі.
– Хороми у тебе, добре, всім місця вистачить. І молодятам і онуку. Тут ліжечко поставимо, тут шкафчик під дрібнички дитячі. А ось кота прибрати доведеться.
Прийшовши до тями, я задала цілком логічне запитання:
– А, Ви, власне, хто будете?
Син відкрив рот, але жінка його перебила:
– Мама нареченої я, теща синочка твого. Ось, влаштувати діток треба так з весіллям поквапитися. Ми самі з села, роботи немає у нас, у тебе тут краще їм буде. Підсунешся трохи, нічого страшного, все заради онука. Або внучки.
Я взяла сина за руку і потягла на кухню.
– Артем, що відбувається? Як же інститут? На ноги спочатку встають, потім дітей роблять. Жити як збираєтеся?
– Як небудь. Працювати піду. Квартиру знімати не треба, правильно Таїсія Миколаївна сказала, у тебе поживемо поки. А там далі видно буде.
Таїсія Миколаївна заглянула на кухню:
– Правильно зятьок говорить. Там речі треба прибрати з шафи і піаніно перенести, заважає. І ось, на рахунок весілля. Ми корівку продамо, соління-варення на стіл, з тебе вже все інше, вибачай.
Нахабство гості просто не знала меж. З мого шафи, мої ж речі в моєму ж будинку? Я була обурена до глибини душі. Мало того, мене ніхто не спитав, чи хочу я жити разом з ними в своїй квартирі, а зараз ще мною ж ще й командувати будуть? Весілля їм оплатити? Навіть познайомитись по-людськи не змогли, а жити у мене вирішили?
Син поплентався рухати піаніно, але аж підскочив від мого крику:
– А ну, стояти! Забирай наречену, тещу і давайте, пора вам.
– Я ж знаю, що зятьок в приватизації брав участь, є тут доленька його. Діти тут залишаться, навіть обговорювати нічого.
Я подивилася на сина, він відвів погляд. Дійсно, одна шоста квартири – власність сина, з цим не посперечаєшся. А то, що вчинити вони хочуть не по-людськи – тут вже нічого не поробиш.
З учорашнього дня у мене тут ходять, за собою навіть прибрати не можуть, на стіл накрити вимагають. Ось так я – була господиня, тепер ніхто. До суду піду – одна надія. Викупити частку у сина і щоб ноги їх тут не було. Але ж по-людськи би прийшли вони, попросили жити – з радістю пустила б.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
