До цієї зустрічі випускників я ретельно готувалася. Сукня, як і взуття та аксесуари, була брендова. Я заскочила в свою “свіженьку іномарочку”, і полетіла показувати однокласникам, чого добилася за тих пару років. В ресторані одразу ж підсіла до “еліти”, хоча й спільних тем у нас не було. А потім, випадково, підслухала їх розмову у вбиральні. Стало так образливо, до сліз.
***
Я була звичайною дівчинкою з села. Як і всі мої однокласниці мріяла поїхати до великого міста, вийти заміж за принца і жити в комфортабельному замку з видом на галасливий проспект. Однак, склалося не зовсім так, як хотілося…
Я поступила в один з кращих вузів столиці. Навчалася добре, йшла на червоний диплом. На п’ятому курсі почала зустрічатися з хлопчиком. Але зрозуміла, що він – зовсім не моє… А як жити з нелюбом людиною?! Я трохи погорювали, потім розірвала відносини і вирушила назад до рідного селища.
З червоним дипломом я без проблем влаштувалася бухгалтером на цукровий завод. Справи йшли повільно, але впевнено. Через рік я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Ярославом. Він теж працював на тому ж заводі тільки на посаді інженера.
Розписалися скромно і без будь-яких гучних гулянок. Практично відразу ж я пішла в декрет і народила сина. Потім у нас з’явилася донька. Все йшло своєю чергою. Ярослав старався з усіх сил, щоб ми ні в чому не відмовляли собі. Часом бувало дуже складно…
Раптом мені подзвонила однокласниця Орися. Виявилося, що в цьому році десять років з дня закінчення школи. Готувалася грандіозна зустріч однокласників. Я щиро зраділа. Так хотілося побачити рідних людей і вирватися з безодні декрету.
Я одягла на себе найкращі речі, взяла фото дітей, навіть зайшла в перукарню зробити укладку. Я відчувала себе чудово, поки не переступила поріг класу. Там зібралися “вершки суспільства” з нарощеними віями, і тому подібне…
Більшість колишніх однокласників приїхали на крутих іномарках. Я постояла в стороні, а потім підсіла до своєї колишньої сусідки по парті. З нею ми тільки і поспілкувалися. Але через кілька годин вона поспішила додому до діток. Решта однокласників мене навіть не помітили.
Це не дивно. Я дуже програшно виглядала в своїй простенькій сукні в порівнянні з розфуфиреними столичними модницями. Мені було дуже прикро, але нічого не поробиш…
Але протягом наступних років в нашій родині нагрянули незвичайні зміни. Ярослава підвищили по службі, а наш цукровий завод викупили італійці. Дуже скоро на Ярослава звернули увагу, і він почав реалізовувати свої проєкти. На роботу я так і не вийшла. Вклалася в приватний дитячий сад, який відкрила з подругою, і почала навчати малюків.
Справи нашої сім’ї пішли в гору. Тепер ми могли дозволити собі і відпустку в теплих країнах, і одяг з бутиків, і додаткову нерухомість. Я навіть трохи зраділа, коли знову отримала дзвінок від Орисі…
До зустрічі випускників я готувалася дуже старанно. Купила сукню в Парижі, доповнила дорогими італійськими туфлями, покликала візажиста на будинок і освіжила стрижку. Доповнила свій образ легкими полуничними духами і, стрибнувши в свою “іномарку”, помчала до рідної школи.
Я відразу ж підійшла до компанії тих, хто “багатший”. Хлопці говорили без упину про абсолютно далекі мені речі. Я постояла з ними хвилин двадцять і тихесенько пересіла до більш простих людей. Там мене щиро раді були бачити. Розпитували про те, як я всього добилася. Розповідали і свої історії…
Я вийшла у вбиральню і почула, як мене обговорюють наші “вершки”.
– І що це Гануся хоче з себе показати. Як була простачкою, так і залишилася! Купила сукню поношену, та туфлі на розпродажі. Краще б навіть не намагалася справити враження! Все одно видно за версту, хто вона насправді. Пам’ятайте, якою вона прийшла в минулий раз…
Мені стало дуже прикро. Я мужньо висиділа весь вечір і вирушила додому пішки. Біля самого під’їзду я зламала каблук. Від розчарування і образи я просто розридалася. Прийшла додому вся в сльозах.
– Ти чого? – здивувався чоловік, коли дізнався справжню причину моїх сліз. – Хочеш, я тебе завтра на Мальдіви відвезу! Розвієшся!
– Та при чому тут Мальдіви… – схлипнула я, а потім подивилася в очі свого Ярослав і раптом чітко зрозуміла, що все, що відбувається – дрібниці життя. Яка взагалі різниця, що думають про мене оточуючі.
Головне, щоб мені було комфортно! У мене люблячий чоловік, чудові діти і улюблена справа, а доводити кому-небудь, що я чогось варта – це вже нижче моєї гідності. Після цього усвідомлення жити стало набагато легше!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
