fbpx
життєві історії
– Доброго дня, Іване! На, подивися, будильник у мене чогось не заводиться. Ой, а це хто у тебе на лавці? Чий? Худенький такий та бліденький! Майже синенький. Це в місті так над дітьми знущаються? Чи не годують, на сонце не пускають. Так що ж це за батьки?! – Стривай, Петрівно, не заводься. Стефи онук це. Хворів він. Нічого, літо у нас поживе, побігає на повітрі – зміцніє

– Іване! Іване! Ти де?

– Я в саді, бабусю! Ми тут з Томком сидимо.

– Іди-но сюди. Бачив будинок в кінці нашої вулиці? Зелена брама і з лавкою під вікном. Там ще віконце відкрите завжди. І дідусь біля вікна сидить. Ви вчора з мамою повз проїздили. Помітив його?

– Ага, бачив.

– Ось, візьми ножиці. Віднеси туди. Підійдеш до дому, і прямо в віконце простягни. Дідусь їх наточить, а ти на лавочці посидь, почекай. А потім принесеш мені. Ну йди. Та не біжи тільки, не біжи! Ноги-то після перелому берегти потрібно. Тихесенько йди.

– Доброго дня, дідусю! Я ножиці приніс. Нагострити.

– Привіт, юначе! Давай їх сюди. А ти хто такий будеш?

— Іванко.

– Здорово! І я теж Іван. Дід Іван. А ти, Іванку, погостювати до нас приїхав?

– Так, на літо. До бабусі Стефки.

– Точно, говорила Стефа, що внучок після лікарні приїде. Ось кого вона в гості чекала! Значить, ти, Іванку, на поправку до нас?

— Ага.

– Ну, погуляй, поки я з ножицями впораюсь. Ще й сусідка повинна щось лагодити принести. Так ось і вона. Добридень, Петрівно! Чого у тебе продірявилося на цей раз?

– Доброго дня, Іване! На, подивися, будильник у мене чогось не заводиться. Клацнуло вчора всередині, і все. Ой, а це хто у тебе на лавці? Чий? Худенький такий та бліденький! Майже синенький. Це в місті так над дітьми знущаються? Чи не годують, на сонце не пускають. Так що ж це за батьки?!

– Стривай, Петрівно, не заводься. Стефи онук це. Хворів він. Нічого, літо у нас поживе, побігає на повітрі – зміцніє. Тобі коли будильник-то потрібен.

– Я, завтра заберу. Пішла я поки, справи в домі є.

– Ну, завтра так завтра. А ти, Іванку, чого на лавочці-то в тіньку присів? На сонечку пострибай трохи. Сонечко – воно всім корисне.

– Мені мама не дозволяє стрибати і бігати. І бабуся. Я ноги зламав. На гірці. Давно, ще тієї зими. Лікар дозволив вправи робити, а мама забороняє, каже, що поберегти мене хоче. Тато сердиться. Він мамі сказав, що я мужик. А мама каже, що я дитина.

– Знаєш, Іванку, твій тато правий. Раз лікар дозволяє, значить, треба бігати і стрибати.

– А мені не хочеться.

– Та ти, брат, зледащів зовсім. Ні, треба тобі тренуватися. Ти, он, до мене насилу дошкандибав. І синій, що інопланетянин, аж Петрівна злякалася. Ось, дивись. Як стежка з горбка починається – так звідти вниз, повз мого будинку, і пробіжи. Один разочок. Туди-то потихеньку спочатку заберись, тому що вгору. Давай. А я подивлюся.

– Дід Іван, у мене вийшло! Я пробіг!

– От і молодець! Кожен день так потрібно. Спочатку разочок, потім – побільше.

– Дід Іван, а ви бігаєте?

– Бігаю, Іванку, бігаю… Як же без тренувань? Зараз покажу. Дивись, у цієї гирі два пуди.

– Ого! У мене тато з такою займається! А ви дідусь.

– Ну, дідусь теж може бути сильним. Ось твої ножиці, тримай. Готово.

– А давайте разом бігати?

– Ні, Іванку. Я раненько бігаю, ти ще спиш. А потім я працюю – всьому селу чиню, що принесуть. Ну йди! Бабусі Стефі привіт від мене передавай!

– Дід Іван, а можна, я завтра прийду? Пробіжу разок?

– Звичайно, Іванку. Приходь кожен день.

— Добридень, дід Іван! Я бі-ж-у!

— Молодец, Іванку! Завтра приходи!

– Доброго ранку, дід Іван!

– Доброго ранку, Іванку! А ти молодець – все бігаєш, не кинув!

– Я вже й стрибати можу! Я навіть через струмок стрибав!

– Бабуся, це мама дзвонила? Коли вона приїде?

– Скоро, Іванку. Вони з татом під’їжджають вже. Скоро побіжиш зустрічати. Ти у мене зовсім здоровим став за літо – засмаг, бігаєш, як всі. Ось вони здивуються!

– Бабуся, це мене дід Іван бігати навчив. Сказав, що кожен день треба бігати, щоб сильним стати. Дід Іван такий сильний! Він сам вранці бігає!

– Ох, Іванку… Дід Іван… У нього ж ніг немає… Біда у нас тут була – пожежа в стайні. Давно вже. Він коней-то вивів, але думав, що не всіх. Хотів ще в вогонь бігти, та дах обвалився. Чудо, що тільки ноги балкою розтрощило. Лікар сказав, що це Іван впав вдало. А потім йому в лікарні ноги-то і відрізали. Іван тому так в будинку біля вікна і сидить. І речі лагодити тільки через вікно бере, щоб ніхто не бачив його крісла. Інвалідного. Йому спокійніше, коли не бачать. А так-то всі знають.

– Я не знав… Бабуся, виходить, він мене обманув!

– Ну… Мабуть, так. Але хіба тобі зараз погано? Ти куди

– Дід Іван! Дідусю Іване!

– Привіт, Іванку!

– До побачення, дід Іван! Я скоро їду. За мною скоро мама і тато приїдуть!

– Щасливої ​​дороги, Іване!

– Дід Іван, я ще влітку приїду. І прийду. І ми знову будемо бігати!

– Звісно приїзди. Побігаємо. Я тебе тут почекаю.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – panidoktor

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook