– Доброго ранку сонечко! – мама сіла до мене на краєчок ліжка і погладила по голові. – Який же ти у мене вже великий. Практично дорослий чоловік! З днем народження, Ярославе!
Мама поцілувала мене в щоку і поклала на ковдру коробку.
– Дякую! – я поцілував її у відповідь і вона вийшла з кімнати.
Сьогодні, 19 червня, мені виповнилося 17 років. Розгорнувши упаковку, я підстрибнув на ліжку. Новий наворочений телефон. Про таке я навіть і не мріяв! Два тижні тому на пробіжці в парку я загубив свій. А два тижні без зв’язку в нашому світі просто щось неймовірне. Тепер потрібно відновити всі номери і віддзвонитися друзям.
– Ярику, бабуся дзвонила, – пролунав голос мами з кухні, – вона тобі додзвонитися на старий номер не змогла. Передзвони їй.
– Добре мамо, зараз.
Розібравшись з телефоном я почав по пам’яті набирати номер бабусі.
Виклик пішов…
Галина Петрівна доживала віку в старенькому будиночку на краю села.
– Вже 80 років скоро виповниться. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василя, чоловіка, вже 10 років як бог прибрав. А рік тому дочка, зятя і п’ятнадцятирічного онука та аварія забрала… – баба Галя, як зазвичай, розмовляла сама з собою. – Для чого живу? Кому потрібна? Ні сім’ї. Ні рідні. Сусіди радять в місто перебратися, від дочки квартира там залишилася. Велика, трикімнатна… Тільки що мені там самій сидіти? На людей тільки з балкона і подивишся… А тут повітря. Курочки квохчуть. Сусіди, знову ж, майже рідні, все життя пліч-о-пліч живемо. Ні. Йти до Бога треба на рідній лавці. Стара я вже місце проживання змінювати.
На столі задзвонив телефон. Подарунок дочки. Галина Петрівна за звичкою заряджала іноді телефон, хоча дзвонити їй було нікому. Ось уже рі,к як мовчав, а тут раптом задзвонив. Номер якийсь невідомий.
– Алло…
– Бабусю, привіт! – пролунало в трубці. – Прости, що не дзвонив давно. Це тепер мій новий номер. Я старий десь загубив. Мама сказала, щоб я тобі подзвонив, а то ти хвилюєшся.
Галина Петрівна притиснула руку до серця і сіла на диван. Щось там, всередині, защеміло.
– Ярику, онучку, це ти? – прошепотіла, бліднучи, баба Галя.
– Звичайно я! Хто ж ще? – Продовжувала віщати трубка – Ба, прости, що ніяк до тебе доїхати не можу. Все намагаюся, намагаюся. І весь час щось заважає.
– Ярику, онучку рідненький, як ти там? – вже ридала в телефон Галина Петрівна. – Я вже до вас зібралася. Так кіт Барсик тримає. Старий він вже. Кому без мене тут потрібен буде?
-Ба, не плач. У мене тут іспити. Як здам і визначуся, куди мені далі, так відразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Ти там тримайся.
– Ярику, сонечко моє. Дякую, що зміг зателефонувати. Якщо зможеш, подзвони ще! – продовжувала ридати бабуся.
– Ба, ну ти чого? Хочеш, щодня дзвонити буду? У мене тепер такий тариф хороший. Тобі дзвоню безкоштовно.
– Батьки там як?
– Як в раю! Мені здається вони переживають другий медовий місяць. Все, бабусю, мені пора. Завтра подзвоню. Цілую. Бувай!
У трубці повисла тиша. Галина Петрівна піднялася. Підійшла до ікони і перехрестилася тремтячою рукою. А потім вирушила в магазин. Муки треба купити. І дріжджів. А як правда відпустять… Залишилося два тижні!
В очах баби Галі запалилися іскри життя.
Ярослав натиснув відбій. Дивна якась бабуся сьогодні. З днем народження не привітала. Плакала. Здає напевно бабуся. Треба і справді щодня їй дзвонити. Старенька вона вже. Скоро 60 років…
Два тижні пролетіли наче один день. Ярослав здавав іспити. Щовечора дзвонив бабусі і розмовляв з нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати онука, тепер все більше мовчала і тільки зітхала.
– Мамо, я прийшов! – Ярослав пройшов в ванну вимити руки.
З кухні пролунав незадоволений голос мами.
– Ярику, ми все розуміємо, що ти завантажений. Що у тебе іспити і вступ. Але ти можеш знайти хвилину і зателефонувати бабусі? Вона у нас одна залишилася. Вона дзвонить мені і скаржиться, що ти її зовсім забув.
– Отетеріти! – Ярослав зайшов на кухню. – Мамо, я їй щодня дзвоню. Давай зараз ось при тобі подзвоню і на голосному зв’язку поговоримо втрьох.
Ярослав набрав бабусин номер, який тоді у день народження ввів в телефон по пам’яті…
– Алло! Олено Василівно! Поясніть мені і моїй матері, дружині Вашого сина, чому Ви говорите, що я Вам не дзвоню?
– Ярику, прости мене стару. Я на третій день зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя сім’я жива…
Через тиждень баба Галя пекла пироги. А Ярослав з батьками їхав в село, знайомитися з новою бабусею.
Таша Лукінова
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
