Мій Роман колись у сільській раді був шанованою людиною. Я працювала секретаркою. Нас тоді познайомили, ми почали товаришувати!
Який це гарний час – час, коли молоді люди закохані!
“Галю, я хочу з тобою зустрічатись. Можна?”
Я погодилась. Бачила відважного, рішучого, мужнього Романа. Закохалась у нього. Через певний час він мені зробив пропозицію… Все було як у людей – дім, робота, діти.
У нас дві донечки. Між ними рік різниці. Коли підросли, то були одна одній не тільки сестрами, а ще й подругами. Всім ділилися, були щасливі!
Старша Віра була самовпевненою у собі, ніколи ні в чому не сумнівалась, часто Любі помагала по життю (для того й є рідні сестри)!
Серце тривожилось більше за меншу: життя у неї не склалось! У неї старша донька Ніна і молодший синочок Матвійко (дитина з особливими потребами).
Зять Петро заглядає часто у чарку: “Як мені з тобою не пощастило, ти навіть дитину не могла нормальну мені подарувати. У всьому винна сама, що наш Матвійко такий!”
Люба за все переживала, з лікарень не виходила, стала замкненою, з цього стану не може вийти: “Мамо, як маю далі жити, що ж робити? Я не витримую! Помочі від чоловіка нема!”
Мені дуже шкода нашу Любочку. Але маємо далі жити. “Чим зможемо тим допоможемо!” – так підбадьорювали ми донечку нашу.
Роман дуже перейнявся долею меншої доні, серце не витримало, завчасно покинув нас!
Зовсім інша історія з Вірою. Вона вийшла заміж за хорошого чоловіка, тямущого у всіх справах! Дім швидко збудували, виховують сина. Вірніше, виховали, адже нещодавно відгуляли весілля.
Віра дуже любить усіма командувати, тому перед шлюбом внука я була у неї на “побігеньках”. “Зроби так, а не інакше” -, часто повторює вона мені. А в день шлюбу мого онука Віра була сама не своя. Хвилювання зашкалювало!?
Я прийшла до перукаря на зачіску, а тут дзвінок від Віри: “Ах, що ти собі позволяєш, квіти біжи розстав у церкві! Вже встала і пішла!”
Такої грубіянки я не виховувала! Чому вона так до мене ставиться?
Або деколи в неділю після церкви забіжить (я вже нерада тоді), бачить, що не прибрано, починає вигукувати ще сильніше, а особливо за брудний посуд чи ганчірку для посуди.
Що “криво” лежить починає прибирати. З мітлою бігає по хаті. Я спокійно жити не можу, бо постійно переживаю, як Віра прийде – почне мене виховувати.
Деколи наберуся сміливості та й прошу: “Віро, допоможи Любі, як можеш – чи морально, чи матеріально. Ти трішки краще живеш. Потурбуйся про сестру.”
“Мамо, ви що з глузду з’їхали, не буду пхатись до Любиного життя. У неї є чоловік, який має дбати. Я ж не винна, що собі обрала такого Петра!”
Одного разу прийшла сусідка, бачила, що я трішки піднепала: “Бачу, Галю, ти потребуєш допомоги лікарів. Вигляд такий у тебе – бліда, схудла, може, поїдемо з тобою на консультацію?”
Відчуваю, що скоро “зустрінусь” з Романом, але так важко мені, що донечки стали, як чужі одна до одної. Як мені їх поєднати? Що має статися, щоб вони жили в любові? Невже так і будуть жити?
Автор – Наталя У.
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!