Я овдовіла у 60 років, зараз мені 70, а п’ять років тому дочка запросила мене до себе у Польщу, а наш з чоловіком будинок запропонувала віддати братові, тобто моєму синові, невістці й онукам, бо вони так свого нічого й не купили, протинялися багато років по квартирах.
У дочки діти вже студенти, разом з ними не живуть, тож Оля запропонувала мені переїхати до неї.
Запевняла, що мені з ними буде добре й затишно, що я буду з рідними, доглянута на старість, а, до того ж, в них сусідки-українки, з якими я подружуся…
І я погодилася. Бо в сина з невісткою аж троє дітей, старша заміж вийшла недавно, а двійнятам ще по 16 років. Переїхала я до Прушкова… Так, тут мило, затишно, життя спокійне і налагоджене, але…
Мені погано. Я хочу додому… Туди, де прожили життя ми з чоловіком, у свій двір, у свій садочок… Тут мені все чуже. А сусідки-українки – чужі, бо вони тут з молодих років, давно вже в них нічого нашого не зосталося. У дочки – своє життя. Вона ще на роботі, зять далекобійник у Європі.
А я сиджу у свої кімнаті або гуляю або гуляю вуличками чужого містечка сама, як палець… Ні, я не жаліюся, як і не жалію про те, що я тут. Хоча б у сина з невісткою все добре, вони заслужили пожити у своєму будинку.
А мені дійсно можна не переживати за старість, бо поруч дочка, до того ж вона медик, і взагалі тут умови у всьому кращі…
І все ж я б все віддала, щоб опинитися в рідному садку і жити хоча би у літній кухні, але в своєму дворі, на своїй землі.
Та назад дорога закрита, тому я мовчатиму про все це і вчитимуся жити тут.
За п’ять років не навчилася, але, можливо, все-таки навчуся…
Автор – Олена М.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
