Дочка з зятем купили новий телевізор за 25000, але пошкодували мені грошей на квиток додому, коли мені треба було до сестри. — Сиди тут, Захару потрібен догляд, а нам — вільні руки, — наголосив Віталик. Це була остання цифра в моєму списку терпіння, після якої почався зовсім інший відлік.

Коли Тетяна зателефонувала мені пів року тому, її голос тремтів від утоми. Вона скаржилася на безсонні ночі, на те, що Віталик постійно на роботі, а маленький Захар вимагає уваги кожну хвилину. Я тоді не вагалася ні секунди. Зібрала речі, залишила свою затишну квартиру в передмісті й переїхала до них у місто. Мені здавалося, що це природно. Хто ж іще допоможе дитині, як не мати. Я хотіла, щоб Тетяна мала змогу виспатися, сходити в перукарню чи просто спокійно випити чаю.

Перші тижні все виглядало ідеально. Я готувала обіди, прала дитячі речі, гуляла із Захаром годинами, щоб молоді могли побути вдвох. Тетяна дякувала, обіймала мене і казала, що без мене вони б пропали. Віталик теж був привітним, приносив увечері фрукти й розпитував, як минув день. Але з часом атмосфера в домі почала змінюватися. Те, що раніше сприймалося як добровільна допомога, поступово стало моїм прямим обов’язком, за невиконання якого мене почали картати поглядами.

Усе почалося з дрібниць. Одного разу я затрималася в магазині, бо була велика черга, і повернулася на п’ятнадцять хвилин пізніше, ніж зазвичай. Тетяна вже чекала біля порога, взута і роздратована.

— Мамо, ми ж домовлялися, що о другій я йду на манікюр. Чому ти так довго? Я тепер запізнюся, а там запис на місяць уперед.

— Пробач, доню, на касі виникли затримки. Я ж намагалася швидше.

— Треба було залишити продукти й бігти додому. Ти ж знаєш, що Захар не любить залишатися сам, коли я збираюся.

Я проковтнула цю образу. Ну справді, людина поспішає, буває. Але далі ставало тільки гірше. Моя думка щодо виховання онука чи ведення побуту стала ігноруватися або викликати агресію. Коли я намагалася підказати, що Захару краще вдягнути теплішу шапочку, бо на вулиці сильний вітер, Тетяна лише закочувала очі.

— Мамо, не втручайся. Ми самі знаємо, що краще для нашої дитини. Ти виховувала мене у вісімдесятих, зараз зовсім інші підходи. Твої поради лише заважають.

Ці слова боляче різали без жодного інструменту. Я ж не хотіла нікого повчати, просто ділилася досвідом. Поступово я помітила, що стала для них кимось на кшталт меблів або побутової техніки, яка має працювати безперебійно і не видавати зайвих звуків.

Одного вечора Віталик повернувся з роботи пізно. Я якраз домила підлогу в кухні й збиралася присісти, бо ноги гули від утоми.

— Мамо, а ви не бачили мої сині сорочки? Я просив Тетяну попрасувати, але вона каже, що не встигла.

— Віталику, я сьогодні весь день була із Захаром, потім готувала вечерю. Тетяна відпочивала вдень, поки малий спав.

Тетяна миттєво з’явилася в дверях кухні, почувши мою репліку.

— Мамо, що ти знову починаєш? Я не відпочивала, я займалася своїми справами в ноутбуці. А ти тут для того і є, щоб звільнити мені час. Якщо сорочки не попрасовані, то це і твоя провина теж, бо ти могла б це зробити, поки я була зайнята.

Я оніміла від такого нахабства. Я не пам’ятаю, коли востаннє мала час на власні справи. Мої книжки лежали невідкритими місяцями, я перестала спілкуватися з подругами, бо телефон постійно був на беззвучному режимі, щоб не розбудити онука.

— Таню, я приїхала сюди допомагати, а не бути служницею. Я теж людина, мені важко.

— Ой, не починай цей плач. Ти сама хотіла бути з онуком. Тепер не треба вдавати з себе жертву. Ти просто безкоштовна нянька, яка ще й намагається встановлювати свої правила в нашому домі.

Ця фраза про безкоштовну няньку стала останньою краплею. Я пішла до своєї кімнати, зачинила двері й довго дивилася у вікно. За склом повільно падав мокрий сніг, накриваючи сірі вулиці білою ковдрою. Усередині мене все вигоріло. Де та маленька дівчинка, яку я колихала на руках, якій витирала сльози й оберігала від усіх негараздів? Тепер вона стоїть переді мною і каже, що я просто функція.

Наступного дня ситуація загострилася. Захар почав капризувати під час обіду. Я намагалася заспокоїти його піснею, як робила це завжди, але Тетяна раптом забігла в кімнату і вихопила дитину в мене з рук.

— Досить! Ти його розбалувала своїми піснями. Він тепер не хоче їсти нормальну їжу, лише чекає на твої розваги. Займайся прибиранням, а я сама розберуся з сином.

— Таню, навіщо ти так? Він же ще маленький, йому потрібна ласка.

— Йому потрібна дисципліна, а не твої застарілі ніжності. Ти тут на правах гості, яка відпрацьовує своє проживання. Не забувай про це.

Я дивилася на неї й не впізнавала. Переді мною стояла чужа жінка з холодними очима. Віталик, який раніше намагався згладжувати кути, тепер просто мовчав, занурившись у свій телефон. Його влаштовувало, що вдома завжди є гаряча їжа і чисті речі, а хто це робить і якою ціною, йому було байдуже.

Того вечора я почула їхню розмову на кухні. Вони думали, що я вже сплю.

— Віталику, треба сказати мамі, щоб вона наступного тижня не йшла в середу до своєї сестри. Нам треба в кіно, я вже купила квитки.

— А вона погодиться? Минулого разу вона казала, що це важливо для неї.

— Куди вона дінеться. Вона ж розуміє, що живе тут на всьому готовому. Посидить із Захаром, нічого з нею не станеться. Вона все одно нічого корисного не робить, тільки крутиться під ногами зі своїми порадами.

Ці слова боліли сильніше за будь-яку фізичну травму. Я відчула, як у горлі став клубок. Значить, моє життя, мої плани та мої почуття для них — порожнє місце. Я лише зручний ресурс, який можна використовувати безкінечно.

Зранку я вийшла на кухню з твердим наміром поговорити серйозно. Тетяна вже пила каву, знову незадоволена чимось.

— Мамо, чому сніданок ще не готовий? Захар скоро прокинеться, а я хотіла ще встигнути в душ.

— Сніданку не буде, Таню. Принаймні, приготовленого мною.

Вона відставила чашку і здивовано підняла брови.

— Це що за бунт на кораблі? Ти що, образилася на вчорашнє?

— Я не образилася. Я зрозуміла свою помилку. Я справді занадто багато на себе взяла, дозволивши вам думати, що моє життя належить вам.

— Слухай, не починай ці мелодрами. Нам треба в середу в кіно, квитки вже є. Тож ніяких поїздок до сестри.

— Я не поїду до сестри в середу. Я поїду додому сьогодні.

Тетяна розсміялася, але в її сміху не було радості, лише зверхність.

— І як ти собі це уявляєш? Хто буде з малим? Хто буде готувати Віталику? Ти не можеш просто так піти й кинути нас напризволяще.

— Ви ж казали, що я нічого корисного не роблю. Значить, ви легко впораєтеся самі. Ви молоді, сучасні, знаєте всі нові методи виховання. Мої застарілі поради вам лише заважають, тож я звільняю вас від своєї присутності.

— Ти просто егоїстка! — вигукнула вона, і її обличчя почервоніло від гніву. — Ми на тебе розраховували, а ти підставляєш нас у найважчий момент!

— Найважчий момент був тоді, коли ти забула, що я твоя мати, а не наймана працівниця, якій навіть не платять.

Я почала збирати свою сумку. Речей було небагато — лише те, що я взяла з собою в поспіху пів року тому. Тетяна ходила за мною по п’ятах, то благаючи залишитися, то знову переходячи на образи.

— Мамо, ну зачекай. Ну, перегнула я палицю, ну буває. Я ж просто втомлена.

— Ти втомлена вже шість місяців, Таню. І весь цей час твоя втома стає виправданням для того, щоб витирати об мене ноги. Я більше не хочу бути частиною цього сценарію.

Віталик вийшов із кімнати, почувши галас. Він виглядав розгубленим.

— Що відбувається? Куди ви збираєтеся?

— Мати вирішила нас покинути. Просто так, посеред тижня. Тепер ти будеш сам думати, де брати чисті сорочки, а я буду сидіти з малим без вилазно.

— Мамо, може, ви передумаєте? Ми ж сім’я.

— Саме тому, що ми сім’я, я очікувала на повагу, Віталику. Але тут я її не знайшла.

Я застебнула сумку і вийшла в коридор. Захар прокинувся і почав плакати у своїй колисці. Моє серце на мить стиснулося, хотілося побігти до нього, притиснути до себе, заспокоїти. Але я знала: якщо я зараз повернуся, все залишиться так, як було. Я буду знову вислуховувати докори, знову працювати до виснаження і відчувати себе зайвою у власному житті.

— Виклич мені таксі, — попросила я доньку.

— Сама викличеш. Якщо хочеш іти — іди. Але не розраховуй, що ми тебе скоро покличемо назад. Ти побачиш, як нам буде добре без твого вічного контролю.

Я вийшла з під’їзду, вдихнувши холодне повітря на повні легені. Вперше за довгий час я відчула себе вільною, хоча в грудях було порожньо і холодно. Всю дорогу в таксі я мовчала, дивлячись на миготливі вогні міста. Мені було шкода онука, шкода втраченого часу, але ще більше було шкода тих ілюзій, які я плекала щодо своєї доньки.

Повернувшись у свою квартиру, я першим ділом відчинила всі вікна, щоб вивітрити запах застою. Усюди був пил, квіти на підвіконні давно засохли. Я почала повільно приводити все до ладу. Це була моя територія. Тут ніхто не міг сказати мені, що я роблю щось не так.

Минуло два тижні. Тетяна не телефонувала. Я дізнавалася про їхнє життя через соціальні мережі, де вона викладала фотографії з підписами про те, як важко бути мамою-героїнею, яка встигає все сама. На фото вона виглядала втомленою, але щасливою — принаймні так вона хотіла здаватися іншим.

А потім почалися дзвінки від Віталика.

— Мамо, вибачте, що турбую. Але Захар захворів, Тетяна зовсім з ніг збилася. Може, ви приїдете хоча б на пару днів? Нам справді дуже важко.

— Віталику, мені прикро чути про онука. Але у вас є телефон педіатра і всі сучасні методички. Я впевнена, ви впораєтеся.

— Тетяна каже, що вона не справляється сама. Вона вже не спить третю ніч.

— Раніше це не було проблемою для неї, коли я була поруч. Нехай вчиться. Це її дитина і її життя.

Я поклала слухавку. Руки трохи тремтіли. Чи правильно я вчинила? Можливо, варто було поїхати? Але згадка про те, як мене називали безкоштовною нянькою, швидко протверезіла мої думки.

Через місяць Тетяна все ж таки зателефонувала сама. Її голос був уже не таким зверхнім.

— Мамо, ми хочемо приїхати до тебе на вихідні. Захар скучив за бабусею.

— Приїжджайте, я буду рада бачити онука. Але тільки в гості. У мене тепер свій графік, я записалася на курси малювання і знову почала ходити в басейн.

— Малювання? У твоєму віці? Тобі не здається, що це трохи дивно? Краще б допомогла нам із ремонтом у дитячій.

— Ні, Таню, мені не здається це дивним. Дивно — це забувати про власну матір, коли вона поруч, і згадувати про неї лише тоді, коли потрібна робоча сила.

Вони приїхали. Зустріч була напруженою. Тетяна весь час намагалася залишити на мене дитину і піти в торговий центр, але я чітко дала зрозуміти: я бабуся, яка хоче погратися з онуком годину-дві, а не людина, яка візьме на себе всю відповідальність на цілий день.

— Ти дуже змінилася, мамо. Стала якоюсь холодною, — сказала вона перед від’їздом.

— Я не стала холодною. Я просто навчилася цінувати свій спокій і свій час. Я люблю вас, але більше не дозволю собою користуватися.

Коли їхня машина від’їхала від будинку, я сіла в крісло і нарешті відкрила книгу, яку мріяла прочитати пів року. Вечірнє сонце м’яко освітлювало кімнату. Мені було сумно, що наші стосунки з донькою тепер нагадують дипломатичні переговори, але водночас я відчувала полегшення.

Я зрозуміла одну важливу річ: жертовність ніким не цінується, якщо вона сприймається як належне. Ми самі вчимо людей, як з нами поводитися. І якщо ми дозволяємо себе принижувати своєю ж мовчанкою, то не варто дивуватися, що одного дня нас назвуть просто безкоштовним додатком до чийогось життя.

Тепер я живу своїм життям. Я телефоную Захару по відеозв’язку, надсилаю йому подарунки, але більше не мчуся за першим покликом, щоб мити підлогу чи прасувати чужі сорочки. Тетяна досі іноді намагається маніпулювати моїм почуттям провини, але я навчилася виставляти кордони. Це важко, це боляче, але це єдиний шлях зберегти себе.

Часто я думаю про інших жінок мого віку, які так само, як і я, віддають усю себе дітям та онукам, забуваючи про власні потреби. Чи варта ця безмежна допомога того, щоб наприкінці почути слова про свою непотрібність та недоречність порад?

А як би ви вчинили на моєму місці, коли б усвідомили, що для найближчих людей ви стали лише зручним і безкоштовним сервісом, чию думку більше ніхто не бере до уваги?