В мене дві дочки. З чоловіком ми розійшлися, коли молодша тільки до школи пішла. Переїхали ми до моєї матері до села. Вона тоді дуже підтримала нас. Не знаю, як би впоралася з усім, якби не мати.
Коли дівчатка стали старшими, залишила їх з мамою, а сама поїхала на заробітки до Італії. Вже багато односельців там працювали. Тож знайомі і зустріли, і допомогли знайти роботу.
Звичайно, було важко у розлуці. Але мені ставало легше від знання, що мої діти і мати мають гарну їжу, гарний одяг, теплий і затишний будинок. Звичайно, щомісяця я посилала їм гроші, але також регулярно відкладала на свою мрію.
І коли доньки виходили заміж, я змогла її реалізувати: кожній на весілля подарувала гарну однокімнатною квартиру. Подарунки одразу були оформлені на дочок.
Я вважала, що так виконала свої материнські обов’язки, і коли дівчата обжилися, коли кожна налагодила своє життя, я сказала їм, щоби вони більше на мої гроші не розраховували. Вони не заперечували.
Зрозуміло, від мене були подарунки, я продовжувала допомагати мамі. Але тепер я почала збирати і на власне житло, і на старість, яка не за горами.
Три роки тому не стало моєї мами. Я продовжую працювати в Італії. А будинок, який успадкувала, стоїть порожнім. Не раз просила доньок і зятів бодай по черзі їздити до села, щоб доглянути будинок.
Взимку протопити кілька разів, почистити двір від снігу. Влітку скосити траву, прибратися в саду, помити вікна, пофарбувати, підремонтувати.
Але ні, завжди були причини відмови. Так і стояв би будинок покинутим, але я зважилася звернутися по допомогу до Степана – сусіда. Пообіцяла платити за працю. Він погодився.
Не кожен день, але часто щось лагодив, доглядав сад, двір. Дзвонив, повідомляв про зроблене, розповідав про те, що треба зробити. Доглядаючи горбочок своєї дружини, прибирав і мамин.
Поступово між нами виникло більше, ніж просто ділові відносини. Симпатія, довіра. Ми довго розмовляємо: згадуємо, ділимося тим, що хвилює, цікавить нас обох і окремо. Іноді мріємо.
Знаєте, Степан вже кілька років удівець. Є в нього один син, він дорослий, мешкає в Німеччині. А на початку весни Степан покликав мене повернутися додому. Мовляв, добудуємо та оновимо будинок, житимемо разом.
Я не проти, навіть рада. Але розповіла про це своїм донькам, а вони розсердилися: що це я на старості вигадала? Заміж вийти надумала курям на сміх? І навіщо чужу людину в сімейне гніздо приводити?
Пообіцяли дочки, що якщо прийму пропозицію Михайла, то вони не приїдуть до нас на мій день народження 30 квітня. Може, сподівалися, що добудую будинок і залишу комусь з них? Та колись він все одно перейде до них.
Ось їду до рідного села. Знаю: Степан чекає, зрадіє. А на свято, мабуть, буду без рідних донечок. Така моя історія. І як правильно – не знаю.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.