Що то за батьки, що не догодують дитину до сивини? До сивини цієї самої дитини. Наша дочка Валентина, мабуть, вважає саме так. Інакше не розумію, з якого дива вона ображається на нас із батьком, що ми зробили ремонт у себе вдома, а не віддали ці гроші їй.
На нас із чоловіком прихильність долі щедрим дощем не проливалася. Жили ми не просто, але якось справлялися. Мої батьки були людьми не благонадійними, зараз мене точно забрали б у притулок, але тоді на це дивилися якось простіше. А чоловік мій Петро з дитбудинку. Тож ніхто нам на блюдечку нічого не приносив.
Після весілля ми були змушені їхати в село, звідки чоловік був родом. Тому що жити було ніде, та й із роботою тоді все було непросто. А в селі був якийсь дах над головою, робота та город. Щоправда, городники ми були ті ще, якби не сусіди, які всьому навчали і допомагали розсадою, насінням та порадами, то не вижили б в перший же рік. До того ж, платили нам на роботі справжні копійки.
Будинок, в який ми в’їхали, довго стояв порожнім, це, само собою, на ньому позначилося. Там і дах тік, і ганок обвалювався, і шибки не скрізь були. Якось на перший рік огородили та утеплили одну кімнату, де стояла грубка. На більше не вистачило ні часу, ні можливостей.
У цьому будинку ми прожили близько п’яти років. Поступово ми його облагороджували, облаштовували, але до хорошого стану все одно було ще далеко. Потім ми дізналися, що моїх батьків не стало. Мами трохи раніше, батька через кілька місяців. Їхня квартира тепер по праву належала мені.
Відразу в’їхати туди було неможливо. Там був справжнісінький смітник. Ми з чоловіком їздили через день туди протягом півроку, щоби привести її в житловий стан. Довелося міняти навіть підлогу та всю сантехніку.
Ось з моменту в’їзду до цієї квартири у двохтисячному році там і не було нормального ремонту. Періодично з Петром щось поробили, але це було латанням дірок на бігу. То одне треба, то інше, дочка народилася, її треба піднімати. Словом, справ завжди було багато.
Торік Валентина вийшла заміж та з’їхала з чоловіком на орендовану квартиру. Збиратимуть на своє житло. А ми з Петром нарешті сіли, видихнули, озирнулися і вирішили, що так жити більше неможливо. Хочеться вже пожити за нормальних умов. Тим більше, що така можливість є.
Взяли ми кредит на півмільйона гривень і зробили повний ремонт квартири та оновили меблі. Робили з нуля і капітально все. Не самі, звісно, бригаду наймали. І нарешті наша квартира виглядає так, як нам мріялося – все новеньке, чистеньке, як нам хочеться, а не як довелося.
Звісно, тепер треба віддавати кредит, але це не лякає. Деякі накопичення у нас є, ми з чоловіком обоє працюємо, Петро ще й пенсію вже отримує, до того ж, двом нам трохи треба, якось ужмемося і проживемо.
В принципі, все було б добре, якби не реакція нашої дочки на це. Вона, коли дізналася про ремонт, відреагувала спокійно. Ми давно мали намір його робити. Але коли з’ясувалося, що ми брали такий серйозний кредит, дочка змінила своє ставлення до цієї події. Прийшла у гості. Я зраділа.
– Донечко, поглянь, як тепер у нас гарно! Це ж вперше за двадцять років ми з татом зробили добрий ремонт! – я радісно хвалилася дочці. Але Валя змінилася в обличчі, радість з нього миттєво випарувалася. Виявилося, Валя вважає, що їй гроші були потрібнішими.
– Нормально ви вчинили! Я з чоловіком по найманих хатах тиняюся, а ви собі такий ремонт відгрохали за такі гроші! Краще б віддали ці гроші нам, ми вже іпотеку взяти могли і платити її! – її обуренню не було меж.
– Ми собі багато в чому відмовляли все життя. Тебе ми виростили, вивчили, одружили, весілля справили. Чи можна нам трохи пожити для себе? – запитав Валю чоловік.
Дочка заявила, що не чекала від нас такого несправедливого вчинку. Нагадала, що свекри у неї готові взяти участь у купівлі квартири, а ми, замість допомоги молодим, витрачаємо гроші на себе.
– Мабуть, онуків ви побачити не хочете, вам ремонт важливіший, – промовила дочка.
– А який зв’язок між онуками та нашим ремонтом?
– Так поки у нас з Олегом свого житла не буде, я народжувати не збираюся, – випалила дочка.
Півроку вона з нами спілкується неохоче і тільки якщо дуже припече. Ми теж не прагнемо налагоджувати контакт, нам прикро, що Валя так відреагувала. Їй би порадіти за нас, а не влаштовувати сцени. А вона на це, виявилося, не здатна.
Якби питання життя, ми б без найменшого вагання допомогли доньці та її сім’ї. Але таке питання не стояло. Тому ми вибрали свій комфорт, маємо право, зрештою. А її слова і претензії говорять тільки про недалекий розум і відсутність любові та поваги до нас, як би це не було сумно визнавати. Але нічого, ми з Петром є один в одного, протримаємося якось. Гарних усім свят!
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
