Донедавна я вважав наших з Анною близнюків, Оленку і Дмитрика, своїми, рідними і найулюбленішими. Та правда виявилася гіршою, ніж я міг собі уявити. Не обійшлось без найріднішої мені людини, мого батька. Як я тепер маю з тим жити? І хоча і тато і Анна попросили вибачення, та це не рятує ситуації. В мене є деякі варіанти, але я не впевнений, що вони правильні

– Максиме, це не твої діти.

Анна вимовила це пошепки, але ці слова пролунали для мене голосніше за будь-який грім. Сидячи за кухонним столом, я відчував, як земля вислизає з-під ніг. Переді мною стояла моя дружина – жінка, з якою я прожив десять років. В її очах блищали сльози, а в голосі відчувалася суміш провини й відчаю.

– Як це? – ледве видавив я, відчуваючи, як все в середині колотиться.

– Це Олександр… твій батько, – її голос зірвався. – Я не знаю, як це сталося, Максиме. Це була помилка, якої я розплачуюся кожного дня.

Сім’я завжди була моїм прихистком. Ми з Анною познайомилися ще в університеті – вона була енергійною, теплою, завжди сповненою ідей. Коли ми одружилися, я був упевнений, що попереду нас чекає довге і щасливе життя. Через три роки в нас народилися двійнята – Оленка і Дмитрик. Їхній прихід у наше життя був наче подарунком з небес. Я любив їх більше за все, любив так, як може любити лише батько.

Мій батько, Олександр, завжди підтримував нас. Він допомагав доглядати за дітьми, возив їх до школи й завжди намагався бути поруч. Мені здавалося, що це просто дідусева турбота, але тепер усе набуло зовсім іншого значення.

Усе почалося з маленьких деталей. Оленка мала характерний вигин брів – такий самий, як у мого тата. Дмитрик часом копіював його манери, сам того не усвідомлюючи. Але я списував це на сімейну схожість – адже ми всі родичі. Ніколи б не подумав, що причина може бути іншою.

Анна зізналася в усьому тієї ночі, коли ми залишилися наодинці після чергового сімейного застілля. Її голос тремтів, коли вона розповідала, як усе сталося. Це було під час нашої кризи. Я працював на двох роботах, ми майже не бачилися, постійні “бурі” втомлювали нас обох. І в той момент, коли я був далеко, мій тато був поруч. Вона каже, що це сталося тільки раз, але результат – двоє дітей, які називають мене татом.

– Чому зараз? – запитав я після довгої паузи. – Чому ти вирішила сказати мені це зараз?

– Бо я більше не можу тримати це в собі, – відповіла вона. – Я бачу, як ти їх любиш, як ти любиш нас усіх. І мені соромно. Але я не можу більше брехати.

Ці слова змінили все. Я не знав, як тепер жити. Чи любити дітей менше, бо вони не мої? Чи можу я пробачити Анну? А що з батьком? Людиною, яку я поважав і довіряв більше за всіх? Мені здавалося, що весь мій світ валиться.

Наступного дня я поїхав до батька. Він зустрів мене з усмішкою, але як тільки побачив моє обличчя, його настрій змінився. Ми довго мовчали, сидячи у вітальні. Нарешті я спитав:

– Це правда?

Він не відповів одразу, але я вже бачив у його очах відповідь. Він почухав потилицю, глибоко зітхнув і сказав:

– Максиме, я зробив найбільшу помилку в своєму житті. Але я не знав, як це виправити.

Я більше не слухав. Відчуття образи переповнювало мене. Я вийшов, грюкнувши дверима, залишивши батька самого з його словами вибачення, які тепер нічого не значили.

Діти нічого не знали. Оленка малювала за столом, Дмитрик дивився мультики. Вони сміялися, розповідали про свої шкільні пригоди. Я дивився на них і не міг повірити, що в моїх очах вони могли стати кимось іншим. Адже я був тим, хто їх обіймав, коли вони погано почувалися. Тим, хто вчив їх кататися на велосипеді, хто годинами допомагав з домашніми завданнями. Вони були моїми дітьми, незважаючи на правду.

Але як жити далі? Я не міг позбутися відчуття, що мені зрадили двоє найближчих людей. Анна намагалася загладити провину – вона робила все можливе, щоб повернути мою довіру, але щоразу, коли я дивився на неї, перед очима поставала картина їхнього вчинку.

Зрештою, я зібрав всю сім’ю разом. Це була важка розмова. Я сказав усе, що накопичилося в мені за ці дні. Анна плакала, тато мовчав. Оленка й Дмитрик лише дивилися на нас, нічого не розуміючи. Я намагався стримувати свої емоції, але це було складно.

– Я не знаю, як нам жити далі, – сказав я. – Але я знаю одне: я люблю цих дітей. І я буду їхнім батьком, незалежно від того, що сталося.

Тато кивнув, його очі були повні жалю. Анна обняла мене, але я стояв нерухомо. Мені потрібно було більше часу, щоб зрозуміти, чи зможу я пробачити її.

Зараз минуло кілька місяців. Ми намагаємося відновити нашу сім’ю. Це непросто. Діти все ще нічого не знають, і я не впевнений, чи повинні вони дізнатися. Моя довіра до Анни і батька залишається надломленою, але я працюю над собою.

Друзі, я пишу це, бо не знаю, як правильно вчинити. Чи слід дітям розповісти правду? Чи можливо пробачити вчинок такого масштабу? Чи варто зберігати сім’ю заради дітей, навіть якщо довіра зруйнована?

Життя іноді підкидає нам надто складні випробування, і зараз я стою перед вибором, який змінить усе.

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!