— Дорогенька, ти пробач мені за минуле. Я не мудрою була, — почала Галина Петрівна, з’явившись на моєму порозі пізно ввечері, виглядаючи стомленою і розгубленою. Колишня свекруха, яка роками ігнорувала мене та онуку, прийшла до мене з єдиною метою: об’єднати зусилля проти нової обраниці сина

– Марічко, люба моя, ти мені пробач! Я знаю, що була несправедливою, такою суворою, але зараз ти — моя єдина надія, ти ж мати його дитини!

– Яка надія, Галино Петрівно? Що ви тут робите о десятій вечора? Після всього, що ви мені наговорили і як поводилися?

– Я тобі все поясню! Він… мій Олег… він мене попросив піти! Попросив піти, розумієш? Та його нова знайома, та Лариса, це просто людина, яка не любить мене! Вона намовила його проти мене, сказала, що я “заважаю їхньому життю”, і що мені треба “знайти своє місце”!

– І ви вирішили, що ваше місце — у моїй квартирі, де живу я з онукою, яку ви роками не підтримували?

– Ні, дитино, слухай! У мене є план! Ми разом його повернемо! Ти ж знаєш, який він слухняний син. Він послухає нас обох, я впевнена! Ось, тримай, я записала його старий робочий номер, що він не змінив. Я скажу тобі, що саме писати, які слова використовувати, щоб його зачепити, щоб він відчув провину!

Моя історія з цією жінкою, мабуть, найбільш несподівана, з усіх, що мені доводилося чути. Я досі не можу зрозуміти, навіщо і чому все це було. Але, щоб ви зрозуміли всю незвичність ситуації, мені потрібно розповісти про все спочатку.

Ми з Олегом побралися сім років тому. Ми тоді були такі молоді, такі закохані. Він працював інженером, я — менеджером у невеликій рекламній агенції. Купили свою квартиру в новобудові в Київській області, планували життя, мріяли про велику родину. Проблеми почалися одразу з плануванням дитини.

Ми дуже довго не могли стати батьками. Ходили по лікарях, проходили всілякі обстеження. Виявилося, що в нас обох були деякі, не надто критичні, але все ж таки проблеми, які ускладнювали це питання. Це був важкий час, але ми трималися разом. Я жодного разу не докоряла Олегу, бо він не винен, і я його все одно любила. Ми просто прийняли той факт, що доведеться докласти зусиль.

На шостий рік нашого спільного життя, коли ми вже майже змирилися з думкою про “останній шанс”, сталося наше маленьке диво — я дізналася, що чекаю дитину. Народилася наша Софійка. Вона була просто сонячним промінчиком, копією Олега, з його світлим волоссям і впертим підборіддям.

Коли народилася Софійка, я вирішила присвятити себе дому та дитині. Олег на той час отримав гарне підвищення, його зарплата зросла, і ми вирішили, що моя робота може зачекати. Звісно, домашніх обов’язків стало набагато більше, але я робила все з радістю. Це був той час, коли я почувалася найщасливішою.

Але тут варто згадати про Галину Петрівну, маму Олега. З нею наше спілкування не склалося від першого дня, коли вона мене побачила. Вона відразу вирішила, що я “не підходжу” для її сина. Мовляв, у мене немає вищої освіти “з червоним дипломом”, і я не з “тієї” родини. А коли народилася Софійка, вона й тоді не стала бабусею, яка б допомагала.

Галина Петрівна могла приїхати раз на кілька тижнів, привезти якусь іграшку чи цукерки, хвилин десять покрутитися біля дитини, і все. Посидіти з онукою, щоб я могла хоча б сходити в поліклініку чи на пів години відволіктися — це ніколи. Вона завжди знаходила мільйон причин: то голова болить, то тиск, то ще щось.

Зате обговорень за моєю спиною вона розводила достатньо. І те, що я “змінила фігуру” після дитини, і те, що я “недостатньо уважна” до її сина, і що “неідеальна господиня”, бо не можу “утримувати дім у бездоганному порядку” з однорічною дитиною.

Олег мені кілька разів розповідав, як мама йому скаржилася зі сльозами на очах, що я її нібито ображаю своєю холодною поведінкою.

А я, зі свого боку, намагалася поводитися максимально ввічливо і нейтрально. Мені не потрібні були зайві непорозуміння, тим більше, коли вся моя увага була зосереджена на дитині. Я просто не давала приводів для образ, але, мабуть, сама моя присутність була для неї приводом.

Але справжній удар стався через сім років. Якось у п’ятницю ввечері, коли я з Софійкою повернулася з прогулянки, Олег уже чекав на порозі, одягнений у дороге пальто, з новою спортивною сумкою. Він виглядав дивно — напружено, але рішуче.

– Марічко, нам треба поговорити, — сказав він, дивлячись кудись повз мене.

– Що сталося, Олеже? — я відчула, як у мене опустилися руки. Софійка, тримаючись за мою ногу, дивилася на батька з подивом.

– Я… я знайшов іншу. Я закохався. Це Лариса. З нею я зрозумів, що таке справжнє життя. Немає сенсу це приховувати, — його голос звучав надто спокійно, надто відсторонено.

– Як… як знайшов? Хто така Лариса?

– Це моя колега. Вона молода, знаєш, така енергійна, їй легко. Ми вирішили жити разом. Я їду зараз. Квартира залишається тобі і Софійці, звичайно. Я не забираю нічого з меблів, це ваше. І я буду платити аліменти, офіційно, скільки треба.

– Олег, а як же… наша сім’я? Софійка? Ти ось так просто…

– Вибач. Я прийняв рішення. Нам було добре, але все закінчується. Пробач і прощавай.

Він навіть не обійняв мене. Він поцілував Софійку в маківку і вийшов. Просто пішов. Зачинив за собою двері, і все. Сім років — і ось так.

Я проплакала усю ніч, поки Софійка мирно спала. Наступного дня я спробувала додзвонитися до нього, але його мобільний був вже вимкнений, а робочий — не відповідав. Я не знала, куди він пішов.

А от Галина Петрівна на мій дзвінок відповіла одразу. Я, немов нерозумна, хотіла дізнатися, чи знає вона, де Олег, чи все з ним гаразд.

– Звісно, я знаю! — радісно прощебетала вона. — Ярик у мене зараз. А ти, Марічко, сама винна у своїх негараздах. Я ж тобі казала, що треба було зайнятися собою, треба було його в усьому слухатися, не бути такою “непомітною”!

– Він мені сказав, що пішов до іншої жінки, Галино Петрівно. До Лариси.

– О, Лариса! Це розумниця, приваблива, знаєш, така струнка, не те що ти, і вона в усьому його слухається. У всьому! Шкода тільки, що ти квартиру змогла собі залишити. Оце недогляд, так недогляд. Але нічого, ми й це якось вирішимо. А ти… ти вже не потрібна.

Це було неприємно. Вона, замість того, щоб підтримати мене як матір своєї онуки, ще й раділа ситуації. Я кинула слухавку. Я зрозуміла: допомоги від цієї людини чекати не варто.

Жити одній із маленькою дитиною, коли ти звикла до стабільного доходу чоловіка, дуже важко. Олег, до честі, справно переказував аліменти, але цих грошей на усі потреби, на всі наші дитячі гуртки та розвивальні заняття, не вистачало. На роботу вийти я не могла — Софійка ще не ходила до садочка. Треба було терміново щось вигадувати, щоб працювати вдома.

Я завжди любила створювати щось своїми руками. Якось подруга сказала: “Тобі варто спробувати робити свої ароматні свічки! Вони такі гарні, і запах чудовий”. І я спробувала.

Закупила потрібні матеріали, воски, ароматичні олії. Спочатку робила свічки та дифузори просто для себе і для подарунків. Потім створила сторінку в соцмережах, почала виставляти фотографії, і люди почали замовляти.

Не скажу, що мені стало дуже легко, або що моя нова справа приносила мені надзвичайний прибуток. Але ми зажили. Грошей вистачало. Я навчилася працювати вдома, з дитиною, навіть могла виділити час, щоб почитати книжку чи подивитися фільм, щоб не бути надто втомленою від побуту. Софійка росла, я відволіклася від думок про Олега і про своє розлучення.

Одне лише питання мене гризло: що робити далі з особистим життям? На побачення з іншими чоловіками я не мала ні часу, ні бажання. Мені здавалося, що я більше нікому не зможу довіряти.

І ось, одного пізнього вечора, коли я вже готувалася до сну, а Софійка міцно спала, у двері моєї квартири пролунав дзвінок. Довгий, настирливий, а потім хтось почав стукати.

Хто це міг бути? Гості до мене не ходять так пізно. Невже Олег? За стільки часу, він ще не забув, де я живу? І що мені робити, якщо це він? Розгублена, з повною головою думок, я пішла відчиняти. Зібралася, глибоко вдихнула і повернула дверну ручку.

На порозі стояла у всій своїй вечірній красі моя єдина і “шановна” колишня свекруха, Галина Петрівна. Вона виглядала просто стомлено: макіяж розмазаний, одяг пом’ятий, якийсь розгублений, змучений вигляд. І одразу, не чекаючи запрошення, почала свою промову, скаржачись на свого сина і на ту “особу”, як вона назвала Ларису, яку Олег пригрів у їхній, а точніше, тепер вже її, квартирі.

Виявилося, що, попри всі спроби Галини Петрівни сподобатися новій жінці Олега, та не демонструвала жодних теплих почуттів. Навпаки, Лариса почала налаштовувати Олега проти матері.

Мовляв, трьом їм буде тісно в однокімнатній квартирі, де вони тепер жили (вони з’їхали зі спільної квартири, щоб я могла там жити з дитиною). І Лариса натякнула, що, мабуть, треба, “коханий, твою матусю кудись відселити”.

І, незважаючи на всі протести Галини Петрівни, її синочок став на бік своєї нової знайомої і натякнув, що мамі варто пожити в сестри. Ось тут і виявилося, що я свого часу була не такою вже й поганою невісткою. Адже зі мною вона жила в мирі, хоча й критикувала мене постійно. Але я не виганяла її з дому.

– Дорогенька, ти пробач мені за все, що я наговорила в минулому, — майже шепотіла вона, заглядаючи мені в очі. — Я не мудрою була, не розуміла, що таке щастя, коли є дах над головою і тиша. Але тепер до мене нарешті все дійшло. Ми повернемо все, як було! Я ж його мати, а ти мати його Софійки.

Нас двох він точно послухає. Просто треба все зробити з розумом, з хитринкою, і він повернеться додому, як миленький. Значить так, ось тобі його номер телефону… слухай, як далі сказати і що зробити.

Вона простягнула мені якийсь пом’ятий папірець. Її очі блищали від хитрості та відчаю. Мені стало її шкода, але лише на секунду.

– Галино Петрівно, я думаю, вам краще піти, — мій голос був спокійний і рішучий.

– Марічко! Ти що, не розумієш, що це наш шанс? Він же батько Софійки! Ти ж не хочеш, щоб дитина росла без батька?

– Він сам вирішив ростити її без батька, коли пішов. Я не хочу його повертати. І я не буду брати участь у ваших іграх. Ви ж самі казали, що я “недостойна”, “непомітна”. Я така, як є. І мені добре.

Я зачинила двері. Не з розмаху, але досить швидко, щоб вона не встигла зайти. Я трохи постояла біля дверей, слухаючи, чи не почала вона знову стукати. Потім подивилася у вічко і переконалася, що вона, похитуючись, пішла геть.

Після цього я, наче нічого й не сталося, пішла до кімнати, де спала Софійка. Поправила їй ковдру.

Просити рідну матір піти, хоч і таку складну? Це ж справді сумно. А йти з сім’ї заради нової знайомої, покинувши маленьку доньку? Вони там живуть, як хочуть, мені їх не шкода. Я краще буду сама ростити свою дитину, ніж ще раз зв’язуватися з цією непростою родиною. Хоча деякі мої знайомі одразу сказали: “Ти що, з глузду з’їхала? Це ж шанс! Поверни його! Він же батько!”

Я не послухала. Я міцно тримала в руці дверний ключик.

Я знаю, що багато жінок прощають і приймають. Але чи варто це робити?

Чи правильно я вчинила, відмовивши колишній свекрусі в допомозі, навіть якщо вона прийшла до мене з планом повернення чоловіка?