Живе в моєму під’їзді бабуся одна, Зоєю Іванівною звуть. Звичайна пенсіонерка, нічим не видатна. Живе на пенсію, плюс за інвалідність трохи приходить.
Є у Зої Іванівни внучка. Найулюбленіша, єдина. Коли Людмила маленька була, бабуся душі в ній не чула. Балувала, цілувала, на руках постійно носила. Ні в чому не відмовляла. Була така можливість тоді у пенсіонерки та й запити у маленької дитини були толерантні.
Але ось, внучка підросла. Закінчила школу, вступила до університету. Знаєте, як кажуть? Маленькі дітки – маленькі біди, великі діти – великі біди. Ось і тут все так само.
Зламався у Людочки телефон. Потрібен новий. Зоя Іванівна, почувши про цю біду, біжить у магазин і купує Люді новий телефон. Дорогий – майже на всю пенсію. Але хіба це все важливо? Адже головне – це як же внучка зрадіє!
Внучка «зраділа». Закотила істерику на весь університет.
– Ти що, хто тебе просив? З такими телефонами тільки мамонти ходили! Зараз айфон вже новий вийшов! А ти що таке купила? Сама з таким ходи! – віддячила внучка своїй бабусі.
– Людочка, та куди мені з ним ходити… Я ж не вмію цими вашими сенсорами користуватися… Кнопковий то ледве ледве освоїла! Та й я для тебе купувала, мені то такий зовсім не потрібен, дорогий… – розгубилася Зоя Іванівна.
– Дорогий? Скільки він коштує? Пару гривень! – розсміялася Люда.
Засмучена Зоя Іванівна пішла здавати телефон назад. Добре, що чек зберігся і два тижні ще не пройшли з моменту покупки. Але вчинок Люди вже зробив свою справу. Бабуся була дуже розчарована і засмучена.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
