Довгі 17 років я працювала в Іспанії, щоб побудувати великий двоповерховий сімейний будинок.

Адже що може бути краще, ніж великий будинок за містом? Чисте повітря, багато місця, ніякого галасу й шуму. У такому може жити велика і дружна сім’я. А ще зробити кілька виходів, щоб було зручно. Облаштувати садок навколо будівлі. Поставити якісь гойдалки для дітей та альтанку. Це була моя мрія.

Я з дитинства не сприймаю квартиру як нормальне житло для людини. Бетонна коробка, тісна, незручна, згори та знизу ще хтось живе. І ти чуєш, як люди по сусідству спілкуються, сперечаються, ходять. Що ще гірше – вони чують тебе.

А коли виходиш надвір, щоб відпочити від усього цього, краще не стає. Зелені немає, один суцільний асфальт та чужі машини. Хіба ж це життя?

Більшість часу я прожила в селі. Там добре: озеро, сад, город. Скрізь багато місця і набагато менше людей, ніж у місті. Краса! Наша сім’я переїхала з міста, коли мені було 10, і я вважаю, це було дуже вдале рішення у нашому житті.

Коли я виросла і зустрілася з майбутнім чоловіком, мене гнітив той факт, що Вітя був міським. Жити зі мною біля батьків він не хотів. Адже вся робота та перспективи були у місті.

У мене ж вищої освіти не було, тому для мене життя в селі здавалося чудовим і зрозумілим. Але молодість, кохання – після весілля довелося переїхати до квартири.

Але через якийсь час стало зрозуміло, що навіть місто не гарантує тобі роботу зі стабільною оплатою та якісним життям. Я чекала дитину, а чоловіку знизили зарплату. Це була наша перша дитина, було дуже важко. Чоловік практично не з’являвся вдома, весь час на підробітках.

Я займалася господарством, незважаючи на те, що мій живіт з кожним днем збільшувався. Однак народження сина коштувало зусиль. Роман народився богатирем під 5 кілограмів вагою.

Я відновлювалася, чоловік трохи зменшив оберти, і тоді мені здалося, що, може, все й не так погано. А раптом на нас чекає непогане життя в цій шпаківні?

Ні, не так. Через рік, коли ми дізналися, що станемо батьками вдруге, місця у квартирі критично не вистачало. Хоча в нас було дві кімнати і я знала, що деякі з моїх сусідів живуть у подібних умовах, я так не могла.

Мені було душно та погано. І нічого вдіяти з собою я не могла. Грошей на переїзд не було, тож на нас чекало сімейне життя вчотирьох на сорока квадратних метрах. Для мене це був вирок.

Після кількох років прання, приготування, прасування в бетонній коробці я не витримала і почала шукати альтернативи. Я любила свою сім’ю, але проти своєї природи не підеш. І незабаром було вирішено, що я виїжджатиму за кордон.

Чоловік залишається з дітьми, обіцяної мені зарплати має вистачити на домашні витрати і навіть зверху того.

Збирати ягоди чи копати город: не важливо, головне, що я вирвусь із цього кола.

Мені пощастило, і доля привела мене до великого приватного будинку в Іспанії. Мені виділили кімнату, і більшу частину дня я мала доглядати літню «синьйору». Вона сама могла ходити і навіть бігати, але дбайливі діти не хотіли, щоб старенька залишалася сама Це була приємна жінка, і ми з нею навіть потоваришували.

Роботодавці не шкодували грошей на мою зарплату, а я насолоджувалася місцевою природою. Як же там було гарно та сонячно! Іноді ми з синьйорою їздили на пляж. Або гуляли в районі місцевих кафетеріїв.

Любите іспанську гостру кухню? А я її обожнюю! Всі ці соуси, пасти та сири. У нас нічого подібного не було, тож я нарешті відчула смак до життя.

Тим часом на мої гроші будувався будинок мрії. Я хотіла два поверхи, щоби там могли вміститися всі.

Чоловік був не проти, грошей вистачало. А діти із задоволенням самі до мене дзвонили, тож я не переживала, що вони від мене відвикнуть. Так, це були стосунки на відстані, але час від часу я прилітала додому, щоправда, ненадовго. Але так я хоча б могла обійняти дітей та чоловіка. Гріх скаржитися насправді.

Я не встигла схаменутися, як минуло 17 років. Напевно, я так само б і продовжувала жити на два світи. Але одного разу в один період сталося дуже багато подій. І це мене спустило нарешті з неба на землю.

Спершу синьйора покинула нас. Просто одного разу не прокинулася Це був легкий догляд, і всі її родичі дякували мені за те, що я стільки часу пробула з нею. Стала їй практично рідною людиною.

Будинок добудувався. Я навіть не помітила. Вже звикла до вілли, морського повітря. Оливки та лимони, що ростуть біля будинку, мене вже не дивували. А мій сніданок зі свіжих мідій та сиру з оливковою олією був звичайною справою. Я могла собі його дозволити, хоч якихось особливих грошей у мене, зрозуміло, не було.

А ще старша дочка виходила заміж. Це і стало головною причиною мого приїзду додому. Весь мій план зводився до цієї події. Дочка приводить зятя до будинку, ми з чоловіком та сином живемо там же. Хіба це не те, заради чого варто було стільки працювати?

Але коли людина щось планує, життя тільки сміється у відповідь. Насправді все виявилося набагато прозаїчнішим. Дочка, як і я свого часу, відмовилася жити з нами та обрала місто. Через зятя, звичайно.

Син, навпаки, захотів жити з нами. Але це мене насторожило: він постійно проводив час у своїй кімнаті за комп’ютером. А для мене такий чоловік і не чоловік. Де прагнення та цілі в житті?

Та й чоловік скинув маску. Виявилося, він уже кілька років крутить роман із іншою жінкою. І наскільки все у них серйозно, не знає навіть він. Так буває, якщо дружини поряд довго немає.

За підсумком я живу у величезному порожньому будинку із сином-неробою. Іноді приходить чоловік, опустивши погляд у підлогу. Ми спілкуємося, але скоріше як добрі знайомі. Не більше того.

А рахунки приходять, і я навіть уявити не можу, як мені доведеться їх оплачувати. Моя мрія перетворилася на якір, який з кожним днем тягне мене на дно все глибше і глибше. А як випливти на поверхню – не уявляю.

Передрук без посилання заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.