Дратують власна дочка й зять, нічого не можу з цим вдіяти. Приїхали вони до мене в село на місяць у відпустку, вперше після народження малого. Онуку Назарчику зараз півтора роки. Не розумію їхнього підходу до виховання дитини і до способу життя взагалі…

Дочка Марина вийшла заміж за хлопця з міста, в якому вона навчалася. Живуть там, у квартирі, яка зятеві від його бабусі й діда лишилася. Через рік після весілля в них народився Назарчик.

Я до них вибиралася у гості кілька разів, а от вони все ніяк, дочка швидко звикла до зручних міських умов і не наважувалася привезти малого в наші сільські реалії та ще й в іншу область.

І ось цього літа, коли Назарчику вже півтора рочки виповнилося, вони нарешті приїхали всі на цілий місяць, поки зять Діма у відпустці.

Я думала, Маринка підніматиметься зі мною вдосвіта, бо раніше вона була ранньою пташкою, допомагатиме мені з худобою і на городі. Та й зять, я сподівалася, поробить мені багато справ, які потребують чоловічих рук, бо я давно сама, рано овдовіла.

А вони, бачте, звикли до іншого режиму!

Зять в місті працює не з ранку, а їде на роботу десь опівдні і працює до ночі, то вони всі звикли спати до дев’ятої ранку, малого так само привчили “під себе”.

Після прокидання встають не поспішаючи, роблять якісь там вправи, зарядку (замість того, щоб на город з сапкою вийти – хіба може фізкультура краще?), і десь лише близько 11-ї визрівають для сніданку.

Мені такий ліниво-розмірений підход до життя незрозумілий, це ж просто гаяння часу!

Так от, потім, після сніданку, не помивши навіть за своєю родиною посуди, мене дочка питає: мамо, що допомогти?

А що допомагати, як я о 5-й встала, і все вже сама переробила?

Зять, звісно, сажу в літній кухні потрусив, паркан підлатав, пофарбував. Але більше часу вони проводять з малим у лісі й біля річки.

А ще таке. Малого я дуже люблю, але ж він дитина як дитина: кругом лізе і шкоду якусь постійно робить. А вони його навіть не сварять! Говорять, що дитині до трьох років можна все, батьки мають лише пильнувати дитячу безпеку, захищати його. Але не сварити, Боже збав!

Ну не знаю. Мені здається, що сварити за шкоду потрібно в будь якому випадку і віці, а як же ще виховати дитину слухняною?

Є ще один момент момент. У Марини тут в селі чимало друзів, куми. І вони з чоловіком майже через день збирають в моєму садку компанії, до опівночі а то й довше тривають їхні посиденьки, сміх, галас. А я ж в цей час стомлена і хочу спати! Я не можу вже спати як немовля, як спить Назарчик, і нічого не чути. Прокидаюся вранці геть неписана, роздратована. А сказати щось боюся, щоб не образити дітей.

Як мені не прикро, але я відчуваю, що мої любі гості мене дратують, і вже рахую дні до кінця місяця…

Автор – Олена К.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, ua.depositphotos.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!