Я більше не можу впоратися з сім’єю та роботою. Мій чоловік сказав мені, що якщо інші можуть це робити, я теж можу.
Довгий час я переконувала себе, що впораюся з усім. Але я відкусила занадто великий шматок і більше не можу. Я зізналася чоловікові, що мені потрібна його допомога.
Я чекала слів підтримки і особливо допомоги. Натомість Роман сказав мені, що він мені не допоможе, бо я сама вибрала таке життя.
Все життя я намагалася бути ідеальною у всьому. Я завжди мріяла досягти успіху і бути кращою серед кращих. Я добре навчалася в школі. Коли я щось надумала, я наполегливо йшла за цим.
Можливо, тому я сьогодні успішний підприємець. У мене є свій бізнес, який мені подобається.
Ми з Романом разом п’ятнадцять років, після п’яти років стосунків одружилися. Незабаром після цього народилася дочка Катруся, а ще через два роки Микита.
Я б віддала своє життя заради наших дітей. Вони для мене все. Саме через них я щоранку встаю і працюю. Нічого не бажаю більше, ніж щоб вони були здорові та щасливі. І я можу для цього зробити все.
Коли Катрусі було чотири роки, виявилося, що вона дуже обдарована. Нам порадили їй почати займатися гімнастикою. Я не вагалася ні хвилини і записала її в школу гімнастики.
Вона і сьогодні туди ходить. У дочки чотири тренування щотижня, іноді ми разом їздимо на різні чемпіонати. Такий вид спорту забирає багато часу, якого у мене починає не вистачати.
Микитка також добре володіє м’ячем, тому я записала його на футбол. Я також ходжу з ним на його тренування. Іноді за рахунок робочих зустрічей або гарячої вечері, яку я не встигаю приготувати.
Як тільки я приводжу дітей, я йду в офіс. Я намагаюся там працювати, щоб компанія працювала.
Двічі на тиждень відвідую маму, яка одна живе в селі. У неї більше нікого немає. У ті дні, коли у дітей тренування, я взагалі нічого не встигаю.
Я ніколи не надіюся, що мій чоловік щось зробить за мене. Каже, що не має на це часу. Тому мені нічого не залишається, як розраховувати лише на себе. Це карусель обов’язків, які не приносять мені задоволення.
Але діти задоволені. Їхні очі сяють, бо вони займаються тим, що їм подобається. Вони мають мою повну підтримку. Але я почуваюся порожньою. Нездійсненою і вичерпаною. За останній рік я помітила у собі зміни, які мене лякають.
Я схудла на вісім кілограмів, моє волосся випадає, і я не усміхаюся. Мої очі дивляться лише на годинник, і я женуся за часом, який просто летить.
У мене немає часу почитати книгу чи піти випити кави з подругою. Я ходжу туди-сюди, і іноді мені здається, що я більше не можу.
Коли 14 днів тому я не могла встати з ліжка, мені довелося звернутися до чоловіка. Як абсолютно виснажена дружина і мама, я попросила його про допомогу. Однак інформація про те, що я щось не встигаю, його засмутила.
– Інші жінки ж справляються, і ти зможеш. Я в тебе вірю, – відповів мені Роман.
– Ти хотіла дітей? Ти хотіла, щоб вони ходили на різні секції? Ти хотіла великий будинок? Тож вставай і роби все, що хочеш. Я не вибирав таке життя, – додав він, і я не могла не здивуватися.
Мене його слова повалили на дно. Мені нема кому довіритися, нема кому плакатися на плечі. Мені потрібно працювати заради дітей і їхнього щастя. Я відчуваю, що не зможу довго триматися в цьому темпі, і щось станеться. Тоді, може, Роман зрозуміє, що він мав мені допомогти.
А як ви розподіляєте сімейні обов’язки?
Фото ілюстративне спеціально
