Двадцять років моє Різдво виглядало як конвеєр: п’ятсот вареників, десятки годин на кухні, і жодної допомоги від чоловіка Антона чи дітей. Коли свекруха попросила мене терміново бігти за кремом, я зрозуміла, що моє терпіння нарешті вичерпалося

Я Марина, мені 45 років. І ось уже двадцять років я відчуваю, що різдвяні свята для мене — це не час відпочинку чи радості, а радше марафон на виживання, кулінарний “забіг”, в якому я, здається, завжди залишаюся останньою.

Я дуже люблю свою сім’ю. У нас є двоє дорослих дітей, які вже живуть окремо, — 23-річний син Олексій та 20-річна донька Дарина. У нас із чоловіком Антоном — прекрасний дім, затишок, і, здавалося б, усе добре. Але є одне “але”, яке з року в рік псує мені настрій і змушує боятися грудня. Це “але” — наші родинні традиції, пов’язані з приготуванням святкового столу.

Все починається із дзвінка моєї свекрухи, Ольги Іванівни. Вона жінка авторитарна, яка звикла, що її слово — закон. І щороку, вже в перших числах грудня, вона телефонує, щоб “надихнути” мене на великі кулінарні звершення.

— Марино, ти ж пам’ятаєш, що вареники у нас завжди готуєш тільки ти? — її голос був наповнений такою непохитною впевненістю, наче йшлося про божественне одкровення. — Усі ж люблять саме твої, з капустою і грибами. І без маминого узвару Різдво — не Різдво. А ще ж налисники, пампушки… Ти ж знаєш, скільки їх має бути!

Я завжди кивала, хоча телефонний зв’язок цього не передавав. Скільки? Мінімум п’ятсот вареників. І це не перебільшення, це — сімейний стандарт. У нас велика родина: наші діти, свекри, мої батьки, брат чоловіка зі своєю сім’єю. Загалом — понад дванадцять людей. І кожного року хтось із них обов’язково додасть: “А вареників минулого року було мало! Ледь вистачило!”

Тому я вже з 20 грудня починаю свою вареникову “епопею”. Готую начинку, міся хвалю тісто, а потім — ліплю, ліплю і ліплю. Десятки годин стою на кухні. Руки болять, спина ниє, але ж — традиція.

Мій чоловік, Антон, на мої кулінарні страждання дивиться із задоволеною байдужістю.

— Ну що ти, Марино, нервуєш? — питав він, лежачи на дивані і переглядаючи телевізор. — Це ж свята! Потім будеш відпочивати!

— А допомогти? — з надією запитувала я.

— Ну, я ж не вмію ліпити! Я ж чоловік! Я краще потім на стіл накрию! — і він відвертався до свого серіалу.

Діти, Олексій та Дарина, також не поспішали допомагати.

— Мамо, я ж зараз диплом пишу! — відповідав Олексій. — Ти ж не хочеш, щоб я його провалив через вареники?

— Ой, мамо, у мене ж манікюр! — казала Дарина, демонструючи свої ідеальні нігті. — Я краще потім посуд помию. Якщо залишиться.

І ось, 24 грудня, напередодні Святвечора, я вкотре стояла на кухні, оточена десятками кілограмів тіста і начинки. Обличчя в борошні, настрій — на нулі. Я відчувала себе радше прислугою, ніж господинею, матір’ю і дружиною. Усі чекали на мене, а я — “тягла” на собі цей святковий віз.

Якось я поскаржилася своїй подрузі, Олені.

— Олено, це неможливо! Я не встигаю купити подарунки, прибрати в домі, і ще й цю гору їжі приготувати!

— А ти скажи, що цього року святкового столу не буде! — порадила вона.

— Як я можу? Це ж образить усіх! Особливо Ольгу Іванівну! Вона мені цього ніколи не пробачить!

Я намагалася зменшити кількість страв, пропонувала купити готову випічку, але це викликало бурю обурення.

— Готова випічка? Марино, ти що, з глузду з’їхала? — свекруха була обурена до глибини душі. — Ми ж не якісь там нещасні люди, щоб харчуватися магазинним! Що люди скажуть?

І ось, настав цей рік. Цього разу я вирішила — досить.

24 грудня. Я закінчила останню партію вареників. Було близько четвертої години дня. Я була втомлена до такої міри, що ледь трималася на ногах. У цей час з’явилися мої діти.

— Мамо, а ми вже голодні! — радісно промовив Олексій. — Ти там щось напекла? Дай хоч вареничків!

— І мені! — підхопила Дарина. — Я сьогодні нічого не їла, готувалася до вечора!

Вони почали розкладати щойно зварені вареники у тарілки. Я мовчала. Потім у двері подзвонили. Це була Ольга Іванівна зі своїм чоловіком, Богданом Івановичем. Вони прийшли, щоб “допомогти” з останніми приготуваннями.

— Ну що, Марино, як ти тут? — строго запитала свекруха, окинувши поглядом кухню, яка справді виглядала як поле бою. — Бачу, ти ще не прибрала. Усе в борошні. Хіба так можна?

Мій чоловік Антон, який до цього часу сидів у вітальні і дивився новини, встав і підійшов до мене.

— Дорога, ну ти ж знаєш, що Ольга Іванівна права. Треба, щоб було чисто! — сказав він мені, а потім повернувся до своєї мами і додав. — Мамо, а ми вареники вже скуштували. Богдан Іванович, вони неймовірні!

Свекруха схвально кивнула.

— Це добре. А тепер, Марино, коли ти все закінчила, тобі треба приділити час мені.

— Вам?

— Мені, — уточнила Ольга Іванівна. — Мені треба, щоб ти сходила до магазину і купила мені спеціальний крем, бо мені нездужається і ніхто з нас не може. Він продається лише в одному місці, на іншому кінці міста. А потім, коли повернешся, допоможеш мені загорнути подарунки. Вони великі, мені одній важко.

Я подивилася на годинник. Уже вечір. Я ще не переодягалася, не прибирала навіть кухню, і тут — нова вимога. І раптом щось у мені обірвалося.

— Ні, — тихо сказала я.

Усі присутні замовкли. Антон перестав їсти вареники. Ольга Іванівна дивилася на мене так, наче я щойно оголосила кінець світу.

— Що — ні? — запитала вона.

— Ні, я не піду за кремом, — повторила я, вже більш твердо. — І не буду загортати ваші подарунки. Я два дні провела на кухні, готуючи стіл для всіх вас. Мої руки болять, спина не розгинається. Я втомилася! І я, нарешті, хочу приділити час собі! Помитися, причесатися, відпочити!

На кухні запанувала абсолютна тиша.

— Але ж це всього пів години! — обурено вигукнула свекруха. — Хіба ти не можеш приділити мені пів години у свято? Це ж сім’я!

— Сім’я — це коли всі допомагають, а не коли один “раздає” завдання, а інший — його виконує, — відповіла я, і мої слова прозвучали несподівано голосно. — Якщо вам потрібен крем, ідіть самі! А подарунки — Антон, ось твоя робота! Ти відпочивав цілий день!

Антон розгублено подивився на мене.

— Марино, ти що таке говориш? Ти ображаєш мою маму!

— Ні, я себе захищаю! — ледь не крикнула я. — А тепер увага! Я йду! Я йду до спальні, закриваю двері на ключ і лягаю відпочивати! Ви можете робити, що хочете! Прибирайте кухню, накривайте стіл, підігрівайте вареники, загортайте подарунки! Або йдіть додому! Мене це не цікавить!

Я зняла фартух, кинула його на стіл і рішуче пішла з кухні. Я чула за спиною обурені голоси свекрухи та збентежений голос чоловіка, але мені було байдуже. Я зайшла до кімнати, зачинила двері, вимкнула світло і лягла.

Незважаючи на шум у вітальні, я відчула неймовірне полегшення. Це було перше Різдво за двадцять років, коли я не відчувала себе виснаженою і ображеною.

Я так і не встала до самого вечора. Я лише чула, як Антон намагався керувати процесом. Чула, як свекруха обурено бурмотіла, нарікаючи на “недостойну” поведінку невістки. Чула, як діти сміялися з того, що тато намагається розігріти вареники.

Коли я, нарешті, вийшла до святкового столу, він був накритий абияк. Свекруха сиділа з кислою міною, але при мені не сказала ні слова. Антон нервово посміхався, а діти поводилися тихо.

Незважаючи на невеликий безлад, це було найспокійніше свято у моєму житті. Я зрозуміла: те, що ти робиш для сім’ї, має цінуватися, а не сприйматися як належне. Я не хочу бути “конвеєром” вареників. Я хочу бути частиною сім’ї.

Цього року я сказала: “Ні”. І це було моє найкраще різдвяне рішення.

А як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, відмовивши рідним у цей напружений момент? Чи варто було “зціпити зуби” і дотерпіти?

Ваші думки дуже важливі! Поставте, будь ласка, свою вподобайку, щоб цю історію побачило більше людей, і напишіть коментар! Це допоможе мені зрозуміти, що я не самотня у своїх переживаннях.