— Двісті тисяч на іпотеку? А коли ти нас востаннє обіймала, Соломіє? — запитав Вадим, тримаючи телефон так, ніби то гаряча картоплина. Я стояла поруч, серце стискалося від слів дочки, яка бурмотіла про зайнятість і нашу “вічну” допомогу, ніби родина — це лише гаманець без облич. Але в її голосі ховалося щось інше.

Повсякденність на пенсії… Колись уявляла її собі як тихий час з книгою в руках та розмовами за чаєм. І справді – дещо з цього маю.

Я сиджу на кухні, дивлюся, як сонце пробивається крізь фіранки, і наливаю собі чашку трав’яного чаю. Вадим уже в саду – копирсається з тими своїми трояндами, які ми посадили разом ще десять років тому. Він каже, що це його терапія. А я? Я думаю про тишу в домі. Ту, що лягає на серце, як порох на полиці.

Ми з Вадимом прожили разом сорок років. Працювали на заводі, складали на квартиру, на машину. А потім прийшла вона – наша Соломія. Єдина дочка, світло наших очей. Ми віддавали їй все найкраще. З дитинства водили на танці, на малювання, наймали репетиторів з математики перед вступом. Літні табори в Карпатах, нові куртки на День знань, англійська з носіями мови. А коли вступила до університету в іншому місті – ми щомісяця переказували гроші на гуртожиток, на їжу, на книжки.

Тепер нам по шістдесят п’ять. Пенсія скромна, але вистачає на хліб, ліки та маленькі радощі. Ми переїхали в тихе передмістя, де повітря свіже, а сусіди привітні. Кожен ранок – як ритуал: я готую сніданок, Вадим читає газету. Але в цій ідилії є дірка. Велика, болюча. Соломія не дзвонить. Не пише. Не приїжджає.

Вона вийшла заміж п’ять років тому. За якогось хлопця з її компанії – Ігоря, здається. Ми навіть не були на весіллі. “Все поспіхом, мамо, – сказала по телефону. – Наступного разу.” Наступного разу не було. Навіть на Різдво, коли ми готуємо кутю і вареники, чекаючи на диво, дзвінок приходить тільки з проханням.

Минулого тижня все і сталося. Я саме мила посуд, коли телефон задзвонив. Номер дочки. Серце закалатало – може, нарешті просто поговоримо? Про погоду, про здоров’я, про те, як ми сумуємо.

— Мамо, привіт. Слухай, мені терміново потрібно…

Голос її був стомленим, ніби я відірвала від важливих справ. Я ковтнула.

— Соломійко, як ти? Як Ігор? Коли ви до нас?

Вона зітхнула. Так, як зітхають, коли чекають поганих новин.

— Все нормально. Але справа в тому, що ми з Ігорем хочемо взяти іпотеку. На квартиру. Банк вимагає пристойні гроші на перший внесок. Ви ж можете допомогти?

Я мовчала. Двісті тисяч. Це наші заощадження на ремонт даху. На випадок недуги. Вадим увійшов на кухню, почув кінець і нахмурився.

— Дочко, а ти коли до нас? Ми ж тебе не бачили чотири роки. Навіть на день народження не приїхала.

— Мамо, ну що ти? У мене робота, поїздки. А гроші – це ж не назавжди. Ви ж завжди допомагали. Без вас ми не впораємося.

Вона говорила швидко, ніби боялася, що я передумаю. А я згадувала, як ми з Вадимом брали кредити, щоб оплатити її останній курс. Як я шила їй сукні на випускний. Як плакала, коли вона поїхала вчитися далеко.

Вадим вихопив телефон.

— Соломіє, це тато. Досить. Ми не банкомат. Ти навіть не спитала, як я після втручання на серці. Не приїдеш – не дзвони.

Він вимкнув трубку. Руки тремтіли. Я обійняла його, але в середині стискалося.

Тієї ночі ми не спали. Лежали в ліжку, дивлячись у стелю. Вадим бурмотів про те, як ми все життя жертвували заради неї. Надгодини на роботі, відмовлені від відпусток. А вона? Ось так, по телефону, як по боргу.

— Олено, ми її не так виховали, – шепотів він. – Думали, що любов – це все дозволяти. А вийшло, що навчили брати, не даючи нічого.

Я кивнула. Сльози котилися по щоках. Так, ми любили її без меж. Купували перші джинси з Італії, відправляли на курси дизайну. Навіть коли вона кинула першу роботу, ми підтримали – “Не поспішай, доню”. Але тепер? Чотири роки без обіймів. Без її сміху в домі.

Наступного дня прийшло СМС. Від Соломії. Я відкрила, серце стиснулося.

“Мамо, тату, я не розумію, чому ви так. Я ж ваша дочка. А ви завжди були моїми спонсорами. З дитинства тиснули: “Вчися добре, щоб не як ми – на заводі”. А тепер ображаєтеся? Я не хочу повертатися в той дім, де все було про обов’язки. Допоможіть, і все налагодиться.”

Я прочитала вголос Вадиму. Він тільки похитав головою.

— Тиснули? – перепитав він. – Ми її хвалили за кожну п’ятірку. Святкували кожен крок. А вона… Олено, це не наша дочка. Це хтось чужий.

Я вийшла в сад. Сіла на лавку під яблунею, де колись гойдала Соломію. Літній вітер шепотів у листі. Поруч проходила сусідка з онуком – малим хлопчиком, який сміявся, тримаючи бабусю за руку. Я заздрила. Якби ж наша Соломія… Але ні. Вона в своєму світі – з роботою, з мріями про квартиру. Без нас.

Тієї миті щось клацнуло в мені. Не гнів – ні. Просто ясність. Ми дали їй крила, але забули навчити літати самій. А тепер час відпустити. Не з образою, а з любов’ю. До себе.

Вечором ми сіли за стіл. Чай, пиріжки. Вадим дивився на мене м’яко.

— Не дамо, Олено. Не грошей. Але двері відчинені. Якщо захоче – нехай приходить. Без умов.

Я кивнула. Написала СМС: “Доню, ми любимо тебе. Але гроші – це не любов. Приїжджай, поговоримо по-справжньому.”

Відповіді не було. Тиждень минув у спокої. Ми з Вадимом гуляли парком, читали вголос вірші Шевченка. Я навіть почала вишивати – хрестиком, як у молодості. Тугу не стерла, але вона стала легшою.

Іноді я думаю: чи повернеться вона? Чи зрозуміє, що родина – це не тільки брати, а й давати? Ми з Вадимом старіємо. Хочеться обіймів, розмов за вечерею. Але якщо ні – то хай. Ми навчилися жити без тіні.

Але ось що мене мучить ночами: чи правильно ми вчинили? Чи не занадто суворим є цей урок? Розкажіть, друзі, як би ви поступили на нашому місці? Чи варто прощати все заради рідної людини? Чи час ставити межі, щоб не втратити себе?