— Мар’яно, я вже домовилася про хрестини Тимофія на двадцять четверте травня. Священник сказав, що об одинадцятій буде зручно. Ти ж зможеш приїхати раніше, щоб ми все підготували?
— Дарино, зачекай. Ти домовилася про хрестини, навіть не запитавши, чи я погоджуюся бути хрещеною? Я ж сказала, що мені потрібен час подумати.
— А що тут думати? Ми родина, ти моя двоюрідна сестра. Я не чужу людину прошу. До того ж ти знаєш, як зараз усе дорого, а я хочу, щоб у Тимофія була хрещена, яка зможе йому допомогти не лише добрим словом.
— От останнє ти зараз навіщо сказала? Тобі потрібна хрещена для дитини чи людина, яка оплачуватиме йому подарунки, гуртки та навчання?
Дарина відсунула від себе аркуш, на якому щойно записувала, що потрібно купити до хрестин. Ми сиділи в моїй квітковій крамниці після закриття. Я запросила її поговорити без дітей і родичів, бо вже тиждень не могла позбутися відчуття, що мене поступово ставлять перед готовим рішенням.
— Я такого не казала, — відповіла сестра. — Але якщо ти відразу все переводиш на гроші, то, може, справді не треба було тебе просити.
— Дарино, я хочу зрозуміти, чого ти від мене очікуєш. І чому вирішила все за мене.
— Бо думала, що ти зрадієш.
Вона забрала аркуш, акуратно склала його вчетверо й поклала до сумки.
— Я, мабуть, піду. Мені ще старших дітей забирати.
Я не затримувала її. Ми обидві сказали більше, ніж збиралися, хоча головного так і не з’ясували.
Мені тридцять дев’ять років. Живу в невеликому місті на Тернопільщині. Маю квіткову крамницю, яку відкрила одинадцять років тому, і чоловіка Тараса, з яким ми виховуємо п’ятнадцятирічну доньку Злату.
Збоку наше життя, мабуть, здається дуже влаштованим. Власний будинок, машина, донька навчається в хорошій школі, щоліта намагаємося кудись поїхати. Ми справді можемо дозволити собі більше, ніж багато знайомих.
Але крамниця не з’явилася сама собою.
Перші три роки я працювала майже без вихідних. Сама приймала товар, прибирала, складала букети, вела облік. Бувало, що після свят доводилося списувати квітів на кілька тисяч гривень, бо попит виявлявся меншим, ніж очікувала.
Тарас тоді працював на двох роботах. Він допоміг мені купити перше холодильне обладнання, а потім ще довго жартував, що в нашій родині найдорожче обходяться квіти, які ніхто не подарував.
Зараз у мене дві працівниці, постійні замовники й невеликий прибуток, який залежить від сезону. На початку травня я заплатила 18 400 гривень за оренду, комунальні послуги й обслуговування обладнання. Ще треба було закупити товар до випускних.
Тому коли Дарина почала розповідати, що хороша хрещена має оплачувати дитині гуртки й допомагати з навчанням, мене зачепили не самі гроші.
Мене зачепило те, як легко вона почала ними розпоряджатися.
З Дариною ми двоюрідні сестри. Наші матері — рідні сестри, а ми народилися з різницею в чотири роки.
У дитинстві часто бували разом у бабусі Олени. Бабуся жила в селі за двадцять кілометрів від міста, мала великий город і невеличкий сад. Улітку нас привозили до неї на кілька тижнів.
Дарина була жвавою, любила вигадувати ігри, легко знаходила собі компанію. Я більше трималася біля бабусі, допомагала їй перебирати ягоди, підписувати банки з варенням, записувати витрати в старий зошит.
Ми не сварилися, але й найближчими подругами ніколи не були.
Після школи я поїхала навчатися до Тернополя. Дарина залишилася вдома, згодом вийшла заміж за Сергія.
На родинних святах ми бачилися регулярно. Вітали одна одну з днями народження, іноді переписувалися. Але не було такого, щоб Дарина приїхала до мене просто поговорити чи я поділилася з нею якимись особистими переживаннями.
У неї своє життя, у мене своє.
Коли народилася її старша донька, я подарувала дитячий візочок. Не найдорожчий, але добрий, зручний. Дарина тоді дуже дякувала.
Через чотири роки народився другий син. Ми з Тарасом купили ліжечко, бо сестра сама сказала, що старе вже не годиться.
Тепер у них з’явився Тимофій.
Третя дитина була для них великою радістю, хоча я знала, що фінансово сім’ї непросто.
Сергій працював на місцевому підприємстві. Дарина до народження найменшого сина була адміністраторкою в невеликому магазині, а тепер залишалася вдома з дітьми.
Вони мешкали у двокімнатній квартирі. Старша донька Аліна вже ходила до школи, середній син Данило відвідував садочок.
Я кілька разів чула, як Дарина скаржилася на витрати.
То треба купити Аліні нову куртку, то Данилові оплатити заняття, то побутова техніка потребує ремонту.
Я не вважала це чимось незвичайним. У сім’ях із дітьми гроші завжди знаходять куди подітися.
Але іноді мене дратувало, як сестра порівнювала наше життя.
— Тобі добре, Мар’яно, — могла сказати за родинним столом. — Захотіла — купила собі нову машину. А ми мусимо рахувати кожну покупку.
Я зазвичай переводила розмову на інше.
Не хотілося пояснювати, скільки років ми з Тарасом відкладали на ту машину й чому взяли саме її.
Одного разу Дарина запитала, чи не можу я влаштувати її знайому до своєї крамниці.
Я відповіла, що зараз немає вакансій.
— Та тобі ж одна зарплата нічого не змінить, — здивувалася вона.
Мені довелося пояснювати, що працівника наймають тоді, коли є робота, а не просто тому, що власник може знайти гроші на ще одну зарплату.
Дарина тоді образилася.
За тиждень усе забулося.
Принаймні я так думала.
Прохання стати хрещеною прозвучало наприкінці квітня, коли Тимофієві виповнилося три місяці.
Сестра прийшла до мене в крамницю з дитячим візочком.
Я саме оформляла замовлення на весілля.
Вона зачекала, доки я закінчу, а потім сказала:
— Мар’яно, ми із Сергієм вирішили хрестити малого. І хочемо, щоб ти була хрещеною мамою.
Я справді розгубилася.
— Я? Дарино, ти впевнена?
— А чому ні? Ти ж моя сестра.
— У тебе стільки подруг. І з багатьма ти набагато ближча.
— Подруги сьогодні є, завтра розійшлися. А родина залишається.
Я попросила кілька днів подумати.
Дарина погодилася, але вже наступного ранку надіслала мені фотографії дитячих хрестильних наборів.
Потім запитала, чи подобається мені один із варіантів.
Я відповіла, що гарний, але ще не ухвалила рішення.
Через день сестра прислала адресу магазину, де продавали срібні хрестики.
А потім почалося найцікавіше.
У неділю ми зібралися на день народження моєї мами, Людмили.
За столом Дарина розповідала, як її знайома хрестила доньку.
— Уявляєте, хрещена подарувала дитині золотий браслет, а ще відкрила рахунок, на який щороку кладе гроші. От це я розумію, людина серйозно ставиться до своєї ролі.
Моя тітка Надія схвально кивнула.
— Добре, коли дитині є на кого спертися.
Дарина подивилася на мене.
— А ще в нашої сусідки хрещений оплачує похресникові англійську. Каже, що це краще за іграшки.
Я відчула, як Тарас легенько торкнувся моєї руки під столом.
Він теж почув цей натяк.
Дорогою додому запитав:
— Ти вже погодилася?
— Ні.
— Тоді чому Дарина поводиться так, ніби все вирішено?
— Не знаю. Може, думає, що я не відмовлю.
Тарас трохи поміркував.
— А ти хочеш бути хрещеною?
— Якщо говорити відверто, ні.
— То так їй і скажи.
Для нього все було просто.
А я знала свою родину.
Мама дуже цінувала стосунки із сестрою. Вони щотижня бачилися, разом їздили до бабусиного будинку, доглядали город, хоча бабусі вже кілька років не було з нами.
Тітка Надія могла образитися через дрібницю й потім місяцями згадувати її при кожній нагоді.
А Дарина не любила відмов.
Я вже уявляла, як наше родинне свято перетвориться на обговорення того, чому Мар’яна не захотіла стати хрещеною.
До того ж у мене був власний досвід.
Коли Злата була маленькою, ми з Тарасом запросили хрещеною мою близьку подругу Катерину.
Катерина погодилася, але через два роки переїхала до Львова.
Ми підтримували зв’язок, вона приїжджала на дні народження, цікавилася Златиним навчанням, іноді брала її на вихідні до себе.
Для мене саме так виглядали добрі стосунки хрещеної з дитиною.
Не вартість подарунків, а бажання бути поруч.
Я ж із Дариною не мала навіть звички телефонувати одна одній без конкретної причини.
Як я могла обіцяти її синові близькість, якої не було між нами?
Ще одне питання стосувалося церкви.
Я віруюча по-своєму. Ходжу на великі свята, іноді заходжу помолитися, але не можу сказати, що добре знаю всі церковні традиції.
Для мене хрещення — не просто гарна родинна подія.
Я розуміла, що хрещена бере на себе духовну відповідальність.
А я не була впевнена, що готова її виконувати.
Моя мама вислухала ці аргументи й сказала:
— Доню, не перебільшуй. Ніхто не вимагає, щоб ти щотижня водила Тимофія до церкви. Головне, щоб любила дитину.
— Мамо, я можу любити його й без того, щоб ставати хрещеною.
— Можеш. Але Дарина тебе просить. Хіба так важко погодитися?
— Важко, якщо я не хочу давати обіцянку, яку не впевнена, що виконаю.
Мама насупилася.
— Ти стала дуже категорична. Раніше легше знаходила спільну мову з людьми.
Я запитала, чи вона теж вважає, що я маю погодитися через родинні зв’язки.
— Я вважаю, що не варто псувати стосунки через одну церемонію.
Це мене остаточно переконало, що треба поговорити з Дариною особисто.
Так ми й опинилися того вечора в моїй крамниці.
Після нашої розмови сестра не телефонувала три дні.
На четвертий я отримала повідомлення від тітки Надії.
Вона писала, що Дарина дуже засмучена, бо я нібито дала зрозуміти, що не хочу мати нічого спільного з їхньою сім’єю.
Я перечитала повідомлення двічі.
Потім зателефонувала тітці.
— Тітко Надю, я такого не говорила. Я сказала, що не готова бути хрещеною. Це різні речі.
— Мар’яно, але ж Дарина не чужа. Вона тебе не просить квартиру подарувати.
— А я й не кажу про квартиру. Просто не хочу, щоб мене змушували погоджуватися.
— Та хто тебе змушує? Попросили по-людськи, а ти вже шукаєш якісь приховані причини.
Я пояснила, що Дарина сама говорила про дорогі подарунки та оплату навчання.
Тітка відповіла:
— Вона просто наводила приклади. Ти все сприймаєш надто близько.
Після цієї розмови мені зателефонувала мама.
Виявилося, тітка вже встигла поговорити і з нею.
— Мар’яно, що там у вас сталося? Надія каже, що Дарина тепер не знає, кого просити.
— Мамо, у неї багато близьких людей. Вона знайде хрещену.
— Але ж вона хотіла саме тебе.
— Чому?
Мама не відповіла відразу.
— Бо ви родина.
— Це я вже чула. А ще щось?
— Не знаю, доню. Поговори з нею спокійно.
Я відчула, що всі хочуть одного: аби я погодилася, тоді їм не доведеться розбиратися, хто й чому образився.
Наступного дня в крамницю зайшла моя працівниця Олеся.
Вона помітила, що я неуважна, кілька разів переплутала замовлення.
— Мар’яно, щось сталося? Ти сьогодні вже втретє перевіряєш ту саму накладну.
Я розповіла їй про ситуацію.
Олеся вислухала й запитала:
— А ти впевнена, що Дарина хоче саме грошей?
— Вона постійно говорить про подарунки.
— Може, тому, що сама зараз дуже переживає через витрати. Люди іноді так говорять, коли їм незручно прямо попросити допомоги.
— То нехай попросить допомоги. Я не відмовляла їй, коли справді була потреба.
— А ти їй це казала?
Я замислилася.
Справді, ми весь час говорили про хрещення, але жодного разу не обговорили, чого Дарина насправді очікує від мене.
Увечері я розповіла про це Тарасові.
Він запропонував запросити сестру ще раз.
— Тільки не в крамницю. Там ти почуваєшся господинею, а вона гостею. Зустріньтеся десь, де обом буде зручно.
Я погодилася.
Але Дарина відмовилася.
Написала, що вже шукає іншу хрещену й не хоче більше повертатися до цієї теми.
Я відповіла, що поважаю її рішення.
Здавалося, питання закрите.
Та за кілька днів мені зателефонувала двоюрідна тітка Ганна, яка жила в сусідньому селі.
Ми рідко спілкувалися, тому її дзвінок мене здивував.
— Мар’яно, ти чула, що Дарина на тебе образилася?
— Чула.
— А знаєш, що вона родичам розповідає?
— Можу здогадатися.
— Каже, що ти не хочеш бути хрещеною, бо вони живуть скромніше за вас.
Я сіла за робочий стіл.
— Тітко Ганно, я такого не говорила. І навіть не думала.
— Я знаю. Тому й телефоную. Ти ж завжди до всіх нормально ставилася.
— Дякую. Але я не збираюся виправдовуватися перед кожним родичем.
— І правильно. Тільки з мамою своєю поговори. Вона дуже переживає.
Після цього я вирішила не втручатися.
Дарина має право обрати іншу хрещену.
Я маю право відмовитися.
Родичі можуть думати що завгодно.
Але спокою не було.
Особливо після того, як мама попросила мене приїхати до неї в неділю.
Вона сказала, що хоче показати деякі бабусині речі, які знайшла під час прибирання.
Я приїхала після обіду.
Мама вже розклала на столі старі фотографії, листівки й кілька зошитів.
Ми почали переглядати.
На одному знімку були ми з Дариною, ще зовсім маленькі. Стояли біля бабусиної яблуні, трималися за руки.
Я засміялася.
— Дивись, які ми тут серйозні.
Мама усміхнулася.
— Бабуся дуже любила вас обох.
Потім дістала невеликий конверт.
— Мар’яно, я хочу тобі дещо розповісти. Тільки прошу, не сердься відразу.
Я насторожилася.
— Що сталося?
— Пам’ятаєш, коли бабусі стало зовсім важко самій господарювати, Дарина часто до неї їздила?
— Пам’ятаю. Я тоді багато працювала, не могла приїжджати так часто.
— Отож. Вони багато розмовляли. І бабуся одного разу попросила Дарину пообіцяти, що ви не втратите зв’язку.
Я подивилася на маму.
— І до чого тут хрестини?
— Бабуся казала, що родина має триматися разом. А Дарина пообіцяла, що коли матиме ще дитину, попросить тебе стати хрещеною.
Я здивувалася.
— Чому саме мене?
— Бо бабуся дуже хотіла, щоб ви були ближчими. Вона бачила, що після навчання ви майже перестали спілкуватися.
Я взяла конверт.
Усередині лежала стара листівка з бабусиним почерком.
Там було кілька побажань для нас із Дариною.
Бабуся писала, щоб ми не забували одна одну, навіть коли матимемо власні сім’ї.
Я перечитала текст.
— Мамо, але ж це не означає, що я повинна ставати хрещеною.
— Не означає. Я просто хочу, щоб ти знала, чому Дарина так наполягала.
— Чому ти раніше не сказала?
— Бо не думала, що все так обернеться. І Дарина просила не розповідати. Хотіла сама пояснити, коли ти погодишся.
Я поклала листівку на стіл.
— А якщо я не погоджуся?
Мама знизала плечима.
— То не погодишся. Я не можу вирішувати за тебе.
Це була перша розмова за останні тижні, коли вона не намагалася мене переконати.
Я запитала, чи бабуся справді говорила про хрещення, чи Дарина сама так витлумачила її слова.
Мама відповіла:
— Я при тій розмові не була. Дарина розповіла мені пізніше. Але бабуся не раз казала, що хотіла б бачити вас ближчими.
Я забрала копію листівки, яку мама зробила для мене.
Дорогою додому думала про дитинство.
Про бабусю, яка завжди намагалася посадити нас із Дариною поруч за столом.
Про те, як ми разом ходили до крамниці по хліб.
Про те, як у підлітковому віці почали все частіше сперечатися через дрібниці.
Я згадала один випадок.
Мені було сімнадцять, Дарині тринадцять.
Я приїхала до бабусі з подругою, а Дарина хотіла піти з нами на місцеве свято.
Ми відмовили.
Сказали, що вона ще мала.
Дарина тоді дуже образилася.
Бабуся ввечері попросила мене бути до неї добрішою.
Я відповіла, що не зобов’язана всюди брати молодшу сестру.
Бабуся нічого не заперечила.
Лише сказала:
— Колись ви будете дорослі, і тоді вже самі вирішуватимете, чи потрібні одна одній.
Тепер я згадувала ці слова зовсім інакше.
У понеділок я написала Дарині.
Запропонувала зустрітися.
Цього разу вона погодилася.
Ми домовилися прогулятися після того, як Сергій повернеться з роботи й залишиться з дітьми.
Дарина прийшла вчасно.
Ми пройшлися центральною вулицею, потім звернули до невеликого скверу.
Я почала першою.
— Мама розповіла мені про бабусину обіцянку.
Дарина зупинилася.
— Вона не мала цього робити.
— Чому? Ти ж могла сама сказати.
— Бо не хотіла, щоб ти погоджувалася через бабусю.
— А через що хотіла?
Дарина трохи подумала.
— Бо мені здавалося, що це хороший спосіб знову стати ближчими.
Я подивилася на неї.
— Дарино, але ми могли просто частіше бачитися. Для цього не потрібно хрестити дитину.
— Ти думаєш, я не пробувала?
— Коли?
— Минулого року кликала тебе на день народження Аліни. Ти не приїхала. Потім запрошувала на Великдень. Ти сказала, що маєш свої плани. А коли я заходжу до крамниці, ти завжди зайнята.
Я пригадала ці випадки.
На день народження Аліни ми справді не приїхали, бо Злата мала виступ.
На Великдень були в батьків Тараса.
А в крамниці я часто працювала.
— Дарино, це не означає, що я не хочу з тобою спілкуватися.
— Може, для тебе й не означає. А мені іноді здається, що ми зовсім чужі.
Ми пройшли ще трохи.
Потім я запитала:
— А розмови про дорогі подарунки? Про гуртки, навчання, рахунки для дітей? Це теж був спосіб зблизитися?
Дарина зніяковіла.
— Я, мабуть, наговорила зайвого.
— Ти кілька разів повторювала, що хороші хрещені допомагають матеріально. Як я мала це розуміти?
— У нас зараз непросто з грошима. І я справді думаю про майбутнє дітей. Але це не означає, що я хотіла тебе використати.
— Тоді чому не сказала прямо, що тобі потрібна допомога?
— Бо ти завжди так реагуєш, ніби я прошу щось зайве.
Я здивувалася.
— Коли я тобі відмовляла в допомозі?
— Ти допомагала речами. І я вдячна. Але коли я хотіла поговорити про те, що Сергієві затримують зарплату, ти почала радити, як нам планувати витрати. А мені тоді просто хотілося, щоб хтось вислухав.
Я пригадала ту розмову.
Справді, я почала розповідати про сімейний бюджет, відкладені кошти й непотрібні покупки.
Мені здавалося, що даю корисні поради.
А Дарина, мабуть, почула зовсім інше.
— Я не хотіла тебе повчати.
— Знаю. Але ти іноді говориш так, ніби все дуже просто. Заробляй більше, витрачай менше, плануй наперед. А в нас троє дітей, і не все залежить від планів.
Я не стала сперечатися.
Дарина теж мала рацію.
Але залишалося головне питання.
— Чому ти розповіла родичам, що я соромлюся вашої сім’ї?
Вона відвела погляд убік.
— Бо розсердилася.
— Це неправда, Дарино. І ти це знаєш.
— Знаю.
— Тепер моя мама переживає, тітка Надія ображається, інші родичі обговорюють мене. А ти просто кажеш, що розсердилася.
Дарина зупинилася.
— А що ти хочеш почути? Що я повелася неправильно? Так, повелася. Але й ти одразу вирішила, що мені потрібні твої гроші. Ти навіть не спробувала повірити, що я могла попросити тебе з іншої причини.
Я відчула, що ми знову наближаємося до суперечки.
— Я хочу, щоб ти розуміла: я не зобов’язана погоджуватися лише тому, що ти пообіцяла це бабусі.
— Розумію.
— І я не хочу ставати хрещеною, якщо ти очікуєш від мене того, чого я не готова робити.
— Тоді не ставай.
Вона сказала це без образи, але дуже твердо.
Ми ще трохи пройшлися.
Дарина розповіла, що вже попросила свою подругу Ірину стати хрещеною.
Ірина погодилася.
Хрестини залишили на двадцять четверте травня.
Я запитала:
— А мене запросиш?
Дарина подивилася на мене.
— Не знаю. Після всього, що сталося, мені треба подумати.
Ця відповідь була неприємною.
Але я не стала наполягати.
Ми попрощалися біля її будинку.
Додому я повернулася пізніше, ніж планувала.
Тарас саме перевіряв із Златою домашнє завдання.
Коли донька пішла до своєї кімнати, він запитав, як минула зустріч.
Я розповіла все.
Він вислухав і сказав:
— Ну от. Тепер принаймні знаєш, що справа була не тільки в подарунках.
— Але ж вона сама про них говорила.
— Говорила. І неправильно зробила. Тільки ти теж одразу вирішила, що вона хоче скористатися твоїми грошима.
Я сіла поруч.
— Ти вважаєш, що я мала погодитися?
— Ні. Я вважаю, що ти мала право відмовитися. Але можна було не робити висновків про її мотиви, доки не поговорили нормально.
Я подумала про це.
Тарас рідко втручався в мої стосунки з родичами.
Тому його слова мали для мене вагу.
Наступного дня я подзвонила мамі.
Розповіла, що ми з Дариною поговорили.
Мама зраділа.
— То ти будеш хрещеною?
— Ні, мамо.
Вона розгубилася.
— Але ж ви поговорили.
— Поговорили. Це не означає, що я змінила рішення.
— А як же бабусина обіцянка?
— Її давала Дарина. Я про неї навіть не знала.
Мама не стала сперечатися.
Лише сказала:
— Шкода, що все так вийшло.
Я погодилася.
Мені теж було шкода.
Але я не хотіла погоджуватися на важливу роль лише для того, щоб усі залишилися задоволені.
Через кілька днів тітка Надія повідомила, що хрестини відбудуться, як і планували.
Вона сказала, що Дарина запросила лише найближчих.
Я запитала, чи є серед запрошених ми з Тарасом.
Тітка відповіла:
— Не знаю, Мар’яно. Вона ще не всім повідомила.
Я вирішила не розпитувати.
У п’ятницю перед хрестинами Дарина написала мені коротке повідомлення.
«Мар’яно, якщо хочете з Тарасом і Златою прийти до церкви, будемо раді. Після церемонії збираємося вдома, але місця небагато, тому гостей буде зовсім мало».
Я прочитала повідомлення кілька разів.
Запрошення було ввічливим.
Але я відчула, що сестра все ще тримає дистанцію.
Тарас сказав:
— Я б пішов. Тимофій ні в чому не винен. Та й ви ж не чужі люди.
Злата теж захотіла.
Вона любила малих дітей і вже приготувала для Тимофія невеличку іграшку.
Я погодилася.
Ми прийшли до церкви трохи раніше.
Дарина стояла біля входу з Тимофієм на руках.
Побачивши нас, усміхнулася.
— Дякую, що прийшли.
Я привітала її, передала подарунок.
Ми купили дитячий набір книжок і сертифікат на 2 000 гривень у магазин дитячих товарів.
Дарина подякувала.
Більше про подарунки ніхто не говорив.
Церемонія відбулася спокійно.
Ірина, нова хрещена, уважно слухала священника, тримала Тимофія, допомагала Дарині.
Я стояла поруч із Тарасом і Златою.
І раптом подумала, що, можливо, саме так і мало бути.
Ірина справді була близькою подругою Дарини.
Вони часто бачилися, разом гуляли з дітьми, допомагали одна одній.
Для Тимофія це могло бути набагато краще, ніж хрещена, яка погодилася лише через родинні очікування.
Після церемонії Дарина запросила нас зробити спільну фотографію.
Ми стали поруч.
Вона тримала Тимофія, Сергій обіймав старших дітей, Ірина стояла біля них.
Я усміхнулася.
Фотограф зробив кілька кадрів.
Потім ми попрощалися.
Дорогою додому Злата запитала:
— Мамо, а чому ти не стала хрещеною Тимофія?
Я пояснила, що не була готова до такої відповідальності.
Донька подумала й сказала:
— Але ж ти все одно можеш із ним дружити, правда?
Я усміхнулася.
— Звісно.
Це прозвучало дуже просто.
Можливо, навіть простіше, ніж усе, що ми з Дариною обговорювали останній місяць.
Через тиждень сестра надіслала мені фотографії з хрестин.
Серед них була одна, де ми всі стояли біля церкви.
Я подякувала.
Дарина відповіла, що Тимофій уже почав перевертатися й дуже любить розглядати яскраві картинки.
Я написала, що книжки йому ще знадобляться.
Вона поставила усміхнений значок.
На цьому розмова завершилася.
Ми не стали раптом близькими.
Не почали щодня телефонувати одна одній.
Але й не припинили спілкування.
Мама поступово заспокоїлася.
Тітка Надія ще кілька разів згадувала, що я могла б погодитися, але я більше не сперечалася.
Дарина теж перестала обговорювати цю тему з родичами.
Принаймні до мене такі розмови більше не доходили.
У червні вона попросила мене допомогти вибрати квіти для шкільного свята Аліни.
Я запропонувала кілька варіантів.
Вона обрала невеликий букет і заплатила звичайну ціну.
Я не стала робити великої знижки, бо знала, що сестра може сприйняти це як натяк на її фінансове становище.
Але додала до букета кілька гілочок зелені.
Дарина помітила.
— Гарно вийшло. Дякую.
— Нехай Аліні сподобається.
Вона вже збиралася йти, коли раптом запитала:
— Мар’яно, ти колись шкодувала, що не стала хрещеною?
Я подумала.
— Ні. Але шкодую, що ми через це так посварилися.
Дарина кивнула.
— Я теж.
Потім додала:
— Знаєш, Ірина дуже добре справляється. Вона вже кілька разів приходила до малого, допомагала мені, коли Сергій був на роботі.
— Це добре.
— Так. Мабуть, я справді мала відразу попросити її.
Я не стала говорити, що саме це й радила.
Дарина пішла.
А я ще трохи думала про нашу розмову.
Увечері мама зателефонувала й сказала, що тітка Надія планує зібрати всю родину на бабусині іменини.
Колись ми завжди відзначали цей день разом.
Тепер хотіли просто зустрітися, згадати бабусю, подивитися старі фотографії.
Мама запитала, чи ми приїдемо.
Я погодилася.
Потім вона обережно додала:
— Дарина теж буде.
— Я знаю, мамо. І не збираюся її уникати.
Мама зраділа.
А я подумала, що наші стосунки, мабуть, уже ніколи не будуть такими простими, як у дитинстві.
Ми дорослі люди.
У кожної свої обов’язки, звички, образи й очікування.
І навіть добра бабусина обіцянка не може автоматично зробити нас близькими.
Але вона може нагадати, що колись ми були частиною одного дому, одного дитинства, однієї родини.
Тепер, коли все трохи вляглося, я думаю про інше.
Чи варто мені самій запропонувати Дарині частіше бачитися й поступово будувати нормальні стосунки, чи краще залишити все як є, щоб наша нова близькість знову не перетворилася на очікування, яких я не готова виправдовувати?
