Я отримав спадок і поділився ним із родиною. Вони жили на мої гроші, але все одно ставилися до мене, як до сміття

Я ніколи не був особливо забобонним чи схильним до мрій про багатство. Жив звичайним життям – робота, дім, рахунки. Але одного дня доля мені посміхнулася.

Я отримав несподіваний спадок – суму, яка могла б забезпечити мене до кінця життя. Замість того, щоб одразу думати про розкоші, я відчув вдячність і вирішив поділитися з найближчими. Мені здавалося, що якщо багатство звалилися на мене з неба, то воно має принести щастя не лише мені. Та недовго я радів цьому щастю – родина показала, скільки я насправді для них значу.

Все почалося з дзвінка адвоката. Була звичайна середа, я, Роман, 43-річний інженер на заводі в передмісті Києва, пив ранкову каву і гортав стрічку новин. Телефон задзвонив, і незнайомий голос повідомив, що мій далекий дядько, якого я бачив лише раз у дитинстві, залишив мені спадок.

Дядько Іван, емігрант у Канаді, розбагатів на торгівлі нерухомістю. Він не мав дітей, і, як виявилося, згадав про мене у заповіті. Спадок – будинок у передмісті, акції та рахунок на сім мільйонів гривень. Сім. Цифра звучала як з іншої реальності.

Я сидів за кухонним столом, тримаючи документи, які привіз адвокат, і намагався усвідомити, що сталося. Ноги тремтіли, серце гупало, але ейфорії не було. Замість цього я відчув відповідальність. У мене немає дітей, я розлучений, живу скромно – двокімнатна квартира, старенька машина, вечори з книгами чи серіалами. Навіщо мені стільки? Я подумав про батьків, сестру, брата, їхні сім’ї. Вони борються з кредитами, ліками, дитячими мріями. Якщо я можу змінити їхнє життя, то чому б ні?

Наступного дня я скликав родину до себе. Подзвонив сестрі Оксані:

– Приїдьте завтра ввечері. Є важлива справа.

– Щось сталося? – стривожено запитала вона.

– Ще не знаю, – відповів я, усміхаючись сам до себе.

Вони приїхали всі: мама Галина з татом Василем, Оксана з чоловіком Ігорем і двома дітьми – Софією та Максимом, брат Андрій із нареченою Наталею. Мій маленький диван у вітальні ледве вмістив усіх. Мама принесла пиріг, Оксана – червоненьке, діти гасали по квартирі, сміючись. Це нагадало мені дитинство: наші сімейні посиденьки, коли ми ще жили разом у селі, запах маминого борщу, татові жарти. Я відчув тепло.

– Що за нагода? – запитала мама, знімаючи хустку.

– Зараз усе поясню, – сказав я, тримаючи в руках теку з документами. – Сідайте.

Я поклав теку на стіл і видихнув:

– Я отримав спадок. Сім мільйонів гривень. Будинок. Акції.

Запала тиша. Софійка перестала ганяти кота, Ігор випустив виделку, якою тягнувся до пирога. Андрій засміявся, думаючи, що я жартую.

– Ти серйозно? – перепитала Оксана, широко розплющивши очі.

– Серьозніше не буває, – відповів я. – І я хочу поділитися з вами. Ви – моя сім’я. У вас свої турботи, кредити, мрії. Це для нас усіх.

Я роздав кожному конверт. По 600 тисяч для Оксани й Андрія – на їхні потреби. По 400 тисяч для батьків – щоб не економили на ліках і могли поїхати кудись відпочити. Для Софії та Максима – по 50 тисяч на освіту, для Богданчика, сина Андрія, – теж 50 тисяч. Решту я залишив собі, щоб облаштувати життя і, можливо, відкрити невеличкий бізнес.

Вони раділи. Оксана обійняла мене, мама заплакала, тато потиснув руку так міцно, що я відчув його вдячність. Діти кричали, що куплять нові гаджети. Але ніхто не запитав, що я планую робити з рештою. Чи, може, як я почуваюся з цією зміною. Я не чекав поклонів, але сподівався на щось… тепліше.

Минув тиждень. Я запропонував усім зібратися ще раз – поїхати на вихідні в Карпати, посидіти разом, поговорити. Хотів, щоб цей спадок не лише полегшив їхнє життя, а й зблизив нас. Але Оксана відповіла:

– Ой, Романе, у нас тепер свої плани. Діти хочуть у аквапарк, а Ігор придивляється до машини. Може, пізніше?

Андрій був ще коротшим:

– Робота, брат, сам знаєш. Але дякую за гроші, реально виручив.

Він не подзвонив. Мама, яка раніше дзвонила щотижня, щоб запитати, чи я поїв, тепер надсилала короткі повідомлення: «Дякую за переказ. Цілуємо». Тато взагалі мовчав. Я не просив нічого взамін – ні подяки, ні уваги. Але сподівався, що вони захочуть провести зі мною час, запитати, як я, пожартувати, як раніше. Натомість – тиша.

Я відчував, як між нами росте стіна. Може, вони соромилися? Думали, що я тепер стежитиму, як вони витрачають гроші? Чи, може, вважали, що я став для них чужим – багатим родичем, якого краще уникати? Я не знав. Але вечорами, сидячи в порожній квартирі, я гортав старі фото: наші походи в ліс, Різдво у батьків, хрестини Богдана. Тоді ми були разом. А тепер я відчував себе самотнішим, ніж будь-коли.

Минув місяць. Я перестав дзвонити першим. Чекав. Тиждень, два, три. Жодного дзвінка. Оксана писала раз – просила поради, де краще купити меблі. Андрій надіслав повідомлення: «Слухай, можеш ще скинути трохи? На ремонт». Я не відмовив, але відчув, як щось у мені тріснуло.

Я приїхав до батьків без попередження. Мама сиділа на кухні, тато дивився телевізор.

– Чому не дзвониш? – запитала мама з легким докором.

– А ви? – відповів я тихо.

Вона знизала плечима, ніби це я мав зробити перший крок. Тато буркнув:

– Ти тепер багатий, Романе. Ми не хочемо тобі заважати.

– Я не багатий. Я той самий Роман, – сказав я, але відчув, що слова звучать порожньо.

Коли я вийшов, у середині стисло. Я згадував, як роками допомагав Андрію – платив за його репетиторство в школі, давав гроші на першу оренду квартири, коли він переїхав до Києва. Робив це від щирого серця. Не думав, що кілька нулів на рахунку можуть так дегуманізувати стосунки.

У роботі я взяв відпустку. Друзі теж почали поводитися інакше – жартували про «багатого Романа», натякали на позики. Я перестав відповідати на їхні дзвінки. Єдиною розрадою стали вечірні прогулянки парком. Я сідав на лавці з кавою, дивився на перехожих і згадував, як ми з Андрієм у дитинстві ганяли тут на велосипедах. Тоді ми ділилися всім – від морозива до секретів. А тепер він навіть не відповідає на повідомлення.

Минуло три місяці. Я зрозумів, що гроші не зруйнували нашу родину – вони лише показали, що в ній уже давно були тріщини. Одного дня я поїхав до Оксани. Тішив себе думкою, що ми посидимо за чаєм, поговоримо, як раніше. Двері відчинив Ігор.

– О, Роман, несподівано, – сказав він, явно не радіючи. – У нас тут справи, Оксана на батьківських зборах, а я везу дітей на гурток.

– Я ненадовго, – спробував усміхнутися я.

– Краще передзвони наступного разу, – відрізав він, навіть не запросивши до хати.

Я поїхав до батьків. Мама дивилася у вікно, тато – телевізор.

– Ти пропав, – сказала мама, але в її голосі не було тепла.

– А ви? – відповів я.

Тиша. Потім тато сказав:

– Ти дав нам гроші. Ми вдячні. Але не треба тепер ходити й нагадувати.

Я вийшов, не сказавши ні слова. Того ж вечора подзвонив Богдан, мій хрещеник.

– Дядьку, можеш скинути трохи на новий телефон? Старий глючить.

Він не запитав, як я. Не поцікавився, що в мене нового. Тільки «скинь». Я перевів гроші, але в душі щось остаточно зламалося.

Я сидів на лавці в парку, тримаючи в руках каву. Згадав, як ми з Андрієм у дитинстві грали тут у футбол, як Оксана плела мені вінок із кульбаб. Тоді ми були справжньою сім’єю. А тепер? Я поділився спадком, бо думав, що це зблизить нас. Але замість цього отримав холод.

Гроші не зруйнували нас. Вони лише висвітили правду – як лампа, що показує тріщини на старій стіні. Я досі маю більшу частину спадку. Мені не треба багато – кава, парк, тиша. Але я задумався: що робити далі? Я хочу заснувати благодійний фонд, допомагати тим, хто дійсно цього потребує. Але чи варто? Чи не отримаю я знову того ж – байдужості замість вдячності? Чи є сенс ділитися добром із тими, хто бачить у тобі лише гаманець?

Чи варто мені й далі намагатися бути добрим, чи краще залишити все для себе?