Дивани і кавові сервізи з ложками, пательні і каструлі, телевізори і машини – все це ділиться, коли люди вирішують більше не бути разом. Але мої батьки пішли ще далі, вони поділили дітей та онуків. І бажання останніх не враховувалося.
Мені завжди було незрозуміло, що тримає разом таких людей, як наші мама та тато. Вони не розуміли одне одного завжди, скільки я пам’ятаю. Ми з братом настільки звикли до їхніх суперечок, що навіть не звертали уваги. У когось для фону телевізор працює, а в нас батьки на підвищиних тонах спілкуються. Проте, вони продовжували жити разом.
Ми думали, що так завжди буде. Як там у приказці – милі сваряться, тільки тішаться. Ось і про батьків ми так думали. Вони стільки разів мирилися, що вже ніхто не вірив, що вони таки розлучаться. Але це сталося.
На той момент ми з братом вже виросли, створили власні родини, у нас обох народилися дітки, а у батьків усе, як і раніше, тривало протистояння, навіть через гучність телевізора чи ще якісь дрібниці. Тому на черговий сімейний розлад ми з братом не звернули уваги.
І яким же був наш подив, коли з’ясувалося, що батьки дозріли розбігтися остаточно. Срібне весілля люди справили, а тепер вирішили розлучитися. Ми з братом умовляли батьків не робити такого кроку. Стільки років прожити разом, стільки разом подолати, а тут вам – ось таке.
Але батьки були невблаганні. Почався розподіл майна. Все це було дуже неприємно, ми з братом від цього дистанціювалися. А кому захочеться дивитися, як дві близькі людини скрупульозно вираховують кількість виделок?
Ну, про виделки я перебільшила, але насправді вони поділили все. Навіть собаку через суд ділили. Чарлі залишився із батьком. Не знаю, як приймалося рішення, на чому ґрунтувалося, але тато залишив собаку собі. Але це все дрібниці, порівняно з тим, що нас із братом батьки також поділили, як і наших дітей.
Звичайно, це було не по суду, ми надто дорослі, щоб такі питання вирішував хтось інший, але простіше від цього не ставало. Вийшло так, що брат і його діти залишилися при батькові, а я та мої діти дісталися мамі. Звучить дивно, але це саме так.
Після розлучення тато ніби забув, що в нього, крім сина, є ще й дочка. Спілкується зі мною дуже сухо, до нас на свята не ходить, до себе не кличе. На сторінці у соцмережах фотографії лише онуків від брата. З Сашком він підтримує спілкування, наче нічого і не сталося.
Брат має дзеркальну ситуацію з мамою. З ним вона спілкуватися не бажає, вся увага зосереджена на мені та моїй родині. І не можу сказати, що мене це надто тішить. Мама буваю дуже нав’язливою. Раніше її любов розподілялася на нас з Олександром рівномірно, а тепер все спрямоване на мене. З братом вона майже не спілкується.
При цьому ми з Сашком взагалі ніяк не брали участі в їхньому розлученні і не займали нічию сторону. Та й як можна обрати у такій ситуації? Їх характер ми обоє чудово знаємо, винних у їхньому розлученні шукати марно, за стільки років вони одне одному наговорили багато всього. Те, що сталося між ними, справа лиш батьків.
Тому ми не можемо зрозуміти, за що з нами так чинять. Наприклад, я однаково люблю обох батьків. Я пробувала з мамою розмовляти, з’ясувати причину, але вона припиняє цю тему. Наполягати я не хочу, аби не зіпсувати стосунків з мамою. Тато ж взагалі на контакт не йде. Спроби брата прояснити ситуацію теж ні до чого не спричинили.
Хоч я вже сама доросла жінка, мама двох дітей, але мені прикро і сумно, що батьки так вчинили. Почуваюся маленькою дівчинкою, батьки якої між собою непорозумілися, не знайшли спільної мови, а вона нічого не може вдіяти і почувається винною. Хоча б пояснили на щось, перш ніж так робити.
Та моя любов до тата і мами, щоб не сталося, величина незмінна, постійна, бо вони у мене – єдині. І Сашко любить їх так само сильно.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
