Екран телефону засвітився посеред кухні, коли я тільки витягла з духовки пиріг. Катя. Знову вона. Я дивилася на це ім’я, і в мене всередині все стислося. Не від радості, не від любові, а від якоїсь важкої, глухої втоми. Руки в борошні, на столі розкладені яблука, у хаті пахне затишком, а мені хочеться просто вимкнути звук і зробити вигляд, що мене немає. Але я взяла слухавку.

— Слухаю, Катю.

— Галю, ти не повіриш, у нас знову біда. У малого кросівки розвалилися, а в Оленки куртка замок заїло, треба нову купувати. І в холодильнику хоч шаром покоти, копійки до зарплати не лишилося. Ну допоможи, ти ж у нас старша, ти завжди виручала.

Я мовчала. Слухала її схлипування, знайомі до кожного звуку, і дивилася на свої руки. Вони в мене порепані, шкіра груба, бо я все життя на землі, все життя в роботі.

— Не дам, Катю. Цього разу — не дам.

На тому кінці запала така тиша, що я почула, як у неї на кухні теж щось шкварчить на плиті. А потім почалося. Викрики, звинувачення, що я зачерствіла, що мені гроші дорожчі за рідних племінників. Я просто поклала телефон на стіл і сіла на табурет. Отак і почався мій вечір, про який я тепер хочу розказати вам, бо в хаті стіни тиснуть, а на серці так важко, що дихати нічим.

Ми з Катею сестри, але наче з різних світів. Я старша на п’ять років. Коли батьків не стало, мені було двадцять два, а їй сімнадцять. Я тоді тільки заміж вийшла за свого Степана, планували життя, хотіли в місто виїхати, на заводі влаштуватися. Але куди там. Хата залишилася, городу сорок соток, і Катя підлітком. Степан мій, золота людина, слова не сказав проти. Сказав тільки, що будемо піднімати малу, а там видно буде.

І ми піднімали. Я на фермі працювала, він на тракторі, а ввечері ще свій город сапали, щоб копійку зайву мати. Все краще — Каті. Черевички модні, бо вона ж у технікум поїхала, платтячко, щоб перед дівчатами не соромно. Я ходила в одній куртці шість років, зашивала її по швах, а вона купувала журнали з косметикою. Думала, виросте, зрозуміє. Вона ж рідна кров.

Потім Катя вискочила заміж. Чоловік її, Ігор, ніби й непоганий хлопець, але руки не до того місця прикладені. То він на будівництві спробував — важко йому, то на охорону пішов — мало платять. Так вони й жили: то в нас позичать, то сусідам винні. А діти пішли одне за одним. Троє їх тепер. І щоразу одне й те саме: Галю, позич. Галю, дай.

Я спочатку давала. Як не дати? Там же дітки, мої рідні внуки, вважайте. То мішок картоплі передам, то грошей на школу. Степан іноді бурчав, каже, що ми їх на шию посадили, але я цитькала на нього. Мовляв, у нас же діти виросли, на ноги стали, Андрій у столиці працює, Оксанка теж при ділі, а Каті важче.

Але минулого місяця сталося те, що в мені щось надломило. Приїхала я до них у гості, без попередження. Везу сумки, ледь тягну: там і м’ясо, і олія, і цукру купила. Заходжу в хату, а там дим стовпом. Катя з подружками сидить, стіл накритий, не гірше ніж на весілля. Ікра, ковбаси дорогі, які я собі тільки на велике свято дозволяю. А діти в сусідній кімнаті мультики дивляться, і в Оленки на кофтині дірка на плечі, така запрана, що аж сіра.

Я поставила сумки на підлогу, дивлюся на все це і питаю:

— Катю, ти ж три дні тому казала, що на хліб немає? Я ж тобі останню тисячу з картки скинула.

Вона навіть не зніяковіла. Очі підвела, губи підфарбовані скривила:

— Ой, Галю, ну не починай. Кума зайшла, треба ж було пригостити. Ми ж люди, чи як? А ти все копійки рахуєш. Сама живеш як скнара, і мені життя не даєш.

Я тоді розвернулася і пішла. Йшла пішки до зупинки, плакала так, що люди оглядалися. Хіба я скнара? Я кожну гривню відкладала, щоб Андрію на ремонт допомогти, щоб Оксанці до дня народження подарунок гарний купити. А виявляється, я просто зручний гаманець, який завжди відкритий.

Сьогоднішній дзвінок став останньою краплею. Вона ж навіть не спитала, як у мене здоров’я. Не спитала, чи не болить у мене спина після того, як я весь день на городі раком стояла. Їй треба кросівки. А те, що вона минулого тижня нові нігті собі зробила за такі гроші, що можна було три пари взуття купити — про це вона мовчить.

Я сиджу зараз на кухні, дивлюся у вікно. Вечір уже, сонце сідає за ліс. Тиша така, що тільки годинник на стіні цокає. Раніше я цієї тиші боялася, коли діти роз’їхалися, а Степана не стало. Два роки вже, як його немає з нами. Отак ліг ввечері, сказав, що стомився дуже, і не прокинувся вранці. Серце. Лікарі казали, що зносилося воно в нього від тієї роботи вічної.

Після того, як Степана не стало, я зовсім розгубилася. Син пропонував до себе забрати, у Київ. Каже: мамо, продавай хату, будеш біля нас, онуків бачитимеш щодня. А я не можу. Тут кожен куток про нього нагадує. Отут він поличку прибив, отам яблуню посадив, яка вже плодоносить так, що гілки ламаються. Як я це покину?

Катя тоді, на похороні, навіть не плакала до ладу. Все бігала, дивилася, що в хаті лишилося. Потім підійшла і каже:

— Галю, ну ти тепер сама, навіщо тобі стільки землі? Може, продаси шматок, що біля траси? Нам би якраз на машину вистачило, бо Ігорю на роботу їздити важко.

Я тоді на неї так подивилася, що вона аж відсахнулася. Людина ще в землі не охолола, а вона вже машину рахує. І це при тому, що Степан їй на весілля стільки подарував, що вони могли б пів хати відбудувати. Але все пішло як вода в пісок.

Зараз мені шістдесят два. Здавалося б, живи та радуйся. Пенсія невелика, але я маю руки, маю город, маю господарство. Тримаю курей, качок, маю маленьку кізку Марту. Роботи повно з ранку до ночі. Але іноді ввечері так защемить під серцем, що хочеться просто з кимось поговорити. Не про гроші, не про борги, а про життя. Про те, як колись ми малими з Катею на сінокосі бігали, як вона за мою спідницю трималася, бо всього боялася. Де те все поділося? Коли вона стала такою чужою і жадібною?

Андрій мій телефонує щонеділі.

— Мамо, — каже, — ти там себе не перевтомлюй. Ми тобі гроші скинули, купи собі щось смачненьке, не економ на всьому.

Я йому дякую, кажу, що все добре. А сама ті гроші на окремий рахунок кладу. Думаю, нехай буде дітям, їм там у місті важче, ніж мені тут. У мене ж картопля своя, морква своя, яєчко свіже завжди є. А вони за все платять.

А Катя… Катя думає, що якщо я в селі, то в мене гроші на деревах ростуть. Вона не бачить, як я вдосвіта встаю, як у мене коліна крутить на погоду, як я кожну копійчину бережу. Для неї це все — просто. Дай, бо ти зобов’язана. Бо ти старша. Бо ти багата.

Я сьогодні пиріг спекла, думала, може сусіди зайдуть, або кума на чашку чаю загляне. Але сиджу сама. Пиріг на столі холоне, а мені в горло нічого не лізе. Образа така дитяча, безглузда. От набрати б її зараз і сказати: Катю, а ти знаєш, що я минулого тижня в лікарні була? Що мені тиск так гахнув, що я ледь до ліжка дійшла? Але я не скажу. Бо вона не почує. Вона відразу почне про свої проблеми, про те, як їй важко, як вона змучилася від побуту.

Усі навколо кажуть: ну це ж сестра, треба прощати. Треба допомагати. А я питаю — доки? Доки я буду відривати від себе, щоб вона купувала ікру подружкам? Доки я буду винною в тому, що її чоловік не хоче працювати? Я ж не вічна. Не стане мене завтра — і що вони робитимуть? Хто їм картоплю возитиме? Хто за школу платитиме? Може, це мій обов’язок зараз — навчити її жити самостійно?

Хоча серце щемить. Знаю ж, що малий у тих старих кросівках бігає. Знаю, що Катя тепер буде всім розказувати, яка я лиха. Вже, мабуть, обдзвонила всіх родичів, розказала, що я її в злиднях покинула. У нас же на селі плітки швидше вітру розлітаються. Завтра в магазин піду, а на мене вже косо дивитимуться. Мовляв, он Галька, грошей на племінників пошкодувала, а сама курей десятками тримає.

Люди не розуміють, що допомога — це коли від серця, а не коли з тебе її витягують силоміць. Я ж ніколи нікому не відмовила, хто справді в біді був. Сусідці, коли в неї хата горіла, все, що в заначці було, віддала. І не жалкувала ні хвилини. А тут… тут наче в порожнечу кидаєш. І та порожнеча тільки більшає.

Зараз встану, приберу на столі, нагодую Марту. Треба ще дров принести, бо вночі обіцяли приморозки. Життя триває, попри всі ці сварки та образи. Хата моя — моя фортеця. Тут я господарка, тут мої правила. І якщо я вирішила, що досить бути дойною коровою, то так воно і буде. Важко, боляче, але по-іншому ніяк. Треба мати гордість. Треба вміти сказати ні, навіть коли це слово розриває тебе зсередини.

Я от думаю, чи це я така неправильна, чи світ так змінився? Раніше ж як було: родина — це опора. Всі за одного, разом і в радості, і в горі. А тепер кожен тільки на себе ковдру тягне. Дай, дай, дай. А що ти дав натомість? Хоч добру розмову, хоч посмішку щиру?

Завтра Андрій має приїхати з онуками. Ось це буде радість. Напечу ще булочок, зварю узвару. Вони в мене люблять домашнє. Онук прибіжить, обійме за шию: бабусю, як у тебе пахне смачно. І все. І всі образи відійдуть на задній план. Бо є заради кого жити, є кому дарувати ту любов, яка в мені ще залишилася. А Катя… Катя хай думає. Може, хоч раз за життя замислиться, чому я так вчинила. Хоча, якщо чесно, я в це мало вірю. Такі люди рідко змінюються. Вони тільки шукають нову жертву, яка буде їх шкодувати.

Ось така моя історія. Сиджу тепер і думаю — чи правильно я зробила? Може, все ж таки треба було скинути ту нещасну тисячу? Але ж я знаю, що за тиждень буде новий дзвінок. І знову “дай”.

А як ви вважаєте? Чи варто допомагати рідним до останнього, навіть якщо бачиш, що вони твою допомогу не цінують і просто вилазять на голову? Де та межа між добротою і простотою, яка гірша за крадіжку? Напишіть, як би ви вчинили на моєму місці. Може, я справді стала занадто суворою на старість?

Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.