“Галино Іванівно, я сама спекла!” – Оленка з гордістю показала свої кекси без цукру, коли я прийшла на іменини сина. Я стояла, приголомшена виглядом її “випічки”, і знала, що мій сирник усе одно залишився б королем столу.

Кожен, хто хоч раз куштував мій сирник, каже, що такого ніжного смаку не забути ніколи. Пухке тісто, кремова сирна начинка з ноткою ванілі та родзинки, які трішки хрумтять на зубах. Усе це – зроблене моїми руками, без магазинних сумішей чи новомодних „здорових“ замінників.

Я не люблю хвалитися, але якщо мої рідні просять „той самий сирник“, то я знаю, що роблю це добре. Та от моя невістка, Оленка, завжди мусить вставити свої п’ять копійок. Вона з тих, хто вважає себе експертом у всьому, хоча в кухні її „таланти“ закінчуються на замовленні піци.

Сонце ледь пробивалося крізь осінні хмари, а я вже з самого ранку гуділа на кухні, мов бджола. Мій син Іван зателефонував напередодні, сказав, що вони з Оленкою завітають на обід. „Мамо, зроби свій сирник, ну той, із родзинками“, – попросив він, і я відчула, як серце зігрілось. Це ж його улюблена страва ще з дитинства, коли він, малий, сидів на табуретці й випрошував шматочок ще теплого пирога. Тож я закотила рукави, дістала домашній сир із базару, перевірене борошно й почала творити. Запах ванілі та свіжоспеченого тіста заповнив квартиру, і я вже уявляла, як Іван усміхнеться, скуштувавши перший шматок.

О пів на другу задзвонили в двері. Іван, як завжди, обійняв мене міцно, а його „Привіт, мамо!“ було таким теплим, що я на мить відчула, ніби йому знову десять. Оленка увійшла за ним, тримаючи в руках якусь модну сумочку, і з її фірмовою посмішкою сказала: „Ой, Галино Іванівно, як у вас пахне… як у дитинстві!“ Я кивнула, хоча знала, що її „дитинство“ – це, мабуть, мікрохвильові нагетси, а не домашня випічка.

– Сідайте, зараз усе подам, – сказала я, ставлячи на стіл тарілки з ще гарячим сирником і заварюючи каву. – Іване, пам’ятаєш, як ти колись крав родзинки з начинки, поки я не бачу?

Він засміявся, а очі заблищали. Взяв шматок, відкусив і закотив очі від задоволення.

– Мамо, це ж смак дитинства. Ні в якому кафе такого не знайдеш.

Оленка тим часом акуратно відрізала маленький шматочок, понюхала його, наче експерт із кулінарного шоу, і скуштувала. А тоді, з виглядом знавця, заявила:

– Ну, непогано. Але, знаєте, зараз так уже не печуть. Трохи жирно, та й родзинки… Я б замінила їх на щось легше, наприклад, на сушену журавлину. І бажано без цукру, бо це ж некорисно.

Я глянула на неї, відчуваючи, як усмішка на моєму обличчі стає трохи натягнутою.

– Без цукру? – перепитала я, наливаючи собі кави. – Тобто без смаку?

Іван кашлянув, прикриваючи сміх, а Оленка лише знизала плечима.

Оленка завжди мала талант дратувати мене своїми коментарями. Вона з тих, хто вважає, що все „традиційне“ – це вчорашній день, а справжня їжа – це те, що сфотографуєш для Instagram. Я відкинулась на спинку стільця, тримаючи чашку з кавою, і спостерігала, як вона крутить виделкою, ніби чекає, що я почну виправдовуватись за свій сирник.

– А ти сама щось печеш? – запитала я, стараючись, щоб голос звучав м’яко, хоча в душі вже закипало. Я ж знала, що її духовка, мабуть, досі в заводській плівці.

– Звісно! – відповіла вона з таким ентузіазмом, ніби я образила її кулінарну честь. – Недавно робила торт із батату. Без борошна, без цукру, без лактози. Суперздорово!

– З батату? – Іван ледь не поперхнувся кавою. – Це як?

– Ну, знаєш, із бататом, кокосовою олією і фініками замість цукру. Це сучасно, Іване. Треба думати про здоров’я, а не тільки про смак.

Я не втрималась і пирснула:

– І що, воно їстівне?

– Дуже навіть! – відрізала вона, її щоки почервоніли. – Просто не всім подобається їсти цукрові солодощі.

– Цукрові солодощі? – я підняла брову. – Мій сирник – це любов, Оленко. А любов без смаку не буває.

Іван уже ховав посмішку за серветкою, а Оленка надула губи, як ображене дитя. Я ж лише додала:

– Знаєш, є такі люди, які їдять „здорово“, а потім постять у соцмережах, як вони „насолоджуються“. Але ж насолоди там нуль.

– Не всім потрібен цукор, щоб бути щасливими, – буркнула вона.

– А грубість? – я всміхнулась, але очі, мабуть, видали мої справжні почуття. – Вона в якому складі?

Іван зітхнув і пробурмотів: „Мамо…“, але я лише знизала плечима. В душі я думала: якби Оленка вміла пекти, вона б зараз не сперечалась, а просила б рецепт.

Минуло хвилин десять. Іван сидів, наче на голках, боячись, що ми з Оленкою ще трохи – і почнемо кидатися ложками. Я ж спокійно різала собі ще один шматок сирника, демонстративно не пропонуючи нікому. Просто так, для настрою.

– Може, ще візьмеш? – нарешті запитала я Оленку, солодко посміхаючись. – Ну, разок же не зашкодить. Чи ти й справді так боїшся родзинок?

– Ні, дякую, – відповіла вона, ледве стримуючи роздратування. – Я вже наїлася. І, знаєте, щось аж занадто солодко, аж нудить.

– Нудить? – я театрально підняла брови. – Може, тобі щось не те попалось?

– Мамо, – втрутився Іван, але я вже була на хвилі.

– Є такі люди, Оленко, які навіть коли їм дають щось хороше, усе одно шукають, до чого причепитися. А потім дивуються, чому їх ніхто не кличе в гості.

– Я не причіпаюсь, – вона склала руки на колінах. – Просто я за сучасну кухню. Це не означає, що я не поважаю… традиції.

– Традиції? – я засміялась. – А як твоя мама пекла сирник? З чим подавала?

Оленка кинула на мене погляд, сповнений образи.

– Моя мама… не пекла. Вона працювала. Не всім вистачало часу на такі речі.

– От бачиш, – сказала я м’яко, але з легкою шпилькою. – А я пекла. Бо хотіла, щоб у Івана був дім, який пахне любов’ю.

Іван глянув на мене, і в його очах промайнуло щось тепле. Але він мовчав.

Наступного дня іван зателефонував.

– Мамо, можна я заїду після роботи?

– А що сталося? – запитала я, відчуваючи, як у середині стискається.

– Та нічого. Просто… захотілося твого сирника. І кави. Звичайної, з молоком, а не з тими мигдалевими штуками.

– Не з кокосовим? – пожартувала я, але в голосі відчувалась нотка полегшення.

Він прийшов сам. Без Оленки. У руках тримав букет ромашок – мої улюблені. Сів за стіл, і я поставила перед ним тарілку з сирником. Він їв мовчки, а потім, після другого шматка, сказав:

– Це смак дому, мамо. Точно як колись.

– А твоя Оленка, мабуть, воліла б, щоб ти їв якийсь кето-кекс із насіння чіа.

Він усміхнувся, але очі були сумні.

– Вона… ускладнює все. Знаєш, учора цілий вечір розказувала, що твої сирники – це „нездоровий підхід“. Що я маю думати про майбутнє.

– А ти що?

– А я сказав, що мене більше турбує відсутність смаку в її „здорових“ десертах.

Я розсміялась, але в душі защеміло. Іван завжди був моїм хлопчиком, але тепер він між двох вогнів.

– Ти думаєш, ви з нею колись порозумієтесь? – запитав він тихо.

– Якщо вона не буде називати мій сирник „жирним“, то, може, й порозуміємось, – відповіла я, намагаючись пожартувати.

Через тиждень були іменини Івана. Оленка зателефонувала і чемно попросила не приносити сирник. „Галино Іванівно, я сама зробила десер. Дуже старалася. Хочу, щоб ви скуштували“, – сказала вона, і я відчула, що вона справді нервує. Я погодилась, але все одно прихопила контейнер із сирником – „для сусідки“, як я собі сказала.

На столі було все: і канапе, і крученики, і навіть салат із кіноа – явно Оленчина ідея. А потім вона винесла свій десер: якісь зеленуваті кекси з матчею. „Без цукру, без глютену, з насінням льону“, – гордо оголосила вона.

Я взяла один, відкусила. Смак був… як трава, яку пережовує корова. Але я проковтнула і сказала:

– Цікаво. Як… газон після дощу. Але креативно.

Оленка стиснула губи.

– Я старалася, – сказала вона тихо. – А ви завжди мусите щось сказати.

– Оленко, я не проти твоїх експериментів, – відповіла я спокійно. – Але їжа – це не тільки про здоров’я. Це про душу.

Вона відвернулась, а Іван кинув на мене благальний погляд. Я доїла кекс, щоб не псувати вечір.

Минуло два тижні. Тиша. Ні дзвінків, ні повідомлень. Я почала хвилюватись, що перегнула палицю. Одного вечора задзвонили в двері. На порозі стояв Іван. Сам.

– Мамо, можна зайти?

– Звісно, – я відступила, пропускаючи його.

Він сів за стіл, глянув на порожній стіл.

– Сирник є?

– А ви з Оленкою посварились?

– Трохи. Вона каже, що ти її не поважаєш. Що ти завжди критикуєш.

– А я маю хвалити її кекси з матчі? – буркнула я, але одразу пожалкувала.

Іван зітхнув.

– Мамо, вона старається. Але біля тебе вона почувається… не такою. Ти ж усе робиш ідеально.

Я мовчала. Довго. Потім поставила перед ним тарілку з сирником.

– Іване я не проти Оленки. Але вона хоче все по-своєму, а я… я просто хочу, щоб у тебе був дім, як у дитинстві. З теплом, із запахом випічки.

Він кивнув, їв мовчки. А потім сказав:

– Може, ти б навчила її пекти твій сирник?

Я задумалась. Може, й справді варто спробувати? Але чи захоче Оленка вчитися? Чи зможемо ми знайти спільну мову, чи так і будемо сперечатися через кожну родзинку? А ви як думаєте, читачі?