– Галю, тобі самій не соромно цей затертий халат на себе кожного ранку одягати? – запитала у мене мама.

– А чого мені має бути соромно? Він чистий і не такий вже й затертий, як ти це малюєш.

– Галю, але ж я тобі два спортивні костюми подарувала. Чому ти в них не ходиш? Я ж бачила, з них ще навіть бірка не знята.

– Мамо, в мене троє дітей, будинок, чоловік. Все на мені. Мені шкода ці нові речі одягати. Ти ж знаєш, діти мене за день тисячу раз “шарпнуть”. Він же чорний за годинку буде.

Але мама каже, що ходити в лахмітті через дітей не варто.

– Чоловіки очима люблять, Галю! Розумієш? До пори до часу він на тебе з гулькою на голові і халаті подивиться, і покине тебе, зустрівши молодицю.

Але моя мама мене не зрозуміє. В них з татом бізнес. В грошах вона не нуждається.

Ми то з чоловіком не бідуємо, але й не шикуємо.

Але ще в мене таке є, що я шкодую гарні речі, бо біля свого будинку завжди є робота, ще й з дітьми.

Мама ж не перестає з мене робити “леді”, щоб я красива ходила по хаті.

І постійно з цього приводу в нас “бурі”.

А недавно мама приїхала до нас у гості без попередження. Я саме була на кухні, готувала вечерю, і, як завжди, була в тому самому халаті.

– Галю, привіт! – сказала мама з порога, оглянувши мене зверху донизу. – І знову цей халат! Боже, як ти можеш? Я б в такому навіть сміття не викинула!

– Привіт, мамо. Заходь, – відповіла я, намагаючись не реагувати на її слова. – Я тут якраз вареники ліплю, скоро будемо вечеряти.

Мама зайшла на кухню, роздивляючись все довкола.

– Вареники! Ну, хоч у цьому ти молодець, а то вже думала, що ти зовсім про себе забула, – зауважила вона. – Але скажи чесно, Галю, як ти так живеш? Ти ж молода жінка! Чому не можеш виглядати добре, навіть вдома?

– Мамо, це ж мій дім, – зітхнула я. – Тут мені має бути зручно. І діти, і робота в городі, і прання, і прибирання… Навіщо мені одягати щось дороге?

– Бо це не тільки для тебе, а й для твого чоловіка! – наполягала мама. – Може, йому хочеться бачити біля себе гарну жінку, а не втомлену матір трьох дітей?

– Мамо, – я зупинилася і повернулася до неї. – Я розумію, що ти хочеш як краще, але в нас все добре. Олексій мене любить такою, як я є.

– До пори до часу, Галю, до пори до часу! – не вгамовувалася мама. – Чоловіки змінюються, коли бачать, що їхні жінки перестають доглядати за собою. Я ж тобі кажу, не нехтуй собою.

Я промовчала, не хотіла знову вступати в суперечку. Мама сіла за стіл і почала розпитувати про дітей, про Олексія, про буденні справи. Здавалося, що вона трохи заспокоїлася. Але не тут-то було.

Після вечері мама сказала:

– Галю, я завтра беру тебе з собою в магазин. Купимо тобі щось гарне. І хочеш чи ні, ти будеш це носити! Я тобі цього не дозволю.

– Мамо, – я намагалася протестувати, але вона зупинила мене жестом.

– Ніяких “але”! Я вже вирішила. Це для твого ж блага, зрозумій.

Наступного дня ми дійсно поїхали в магазин. Мама купила мені кілька суконь, елегантний домашній костюм і навіть капці, які, за її словами, мали підкреслити мою жіночність. Вона була в захваті від покупок, а я лише мовчки кивала, думаючи про те, що це все буде лежати в шафі, як і попередні речі.

Коли ми повернулися додому, мама сказала:

– Тепер у тебе немає виправдань! Починай носити це негайно.

– Добре, мамо, я спробую, – відповіла я, щоб тільки вона від мене відчепилася.

Олексій, побачивши нові покупки, лише посміхнувся:

– Ну що, принцесо, тепер будеш ходити по хаті, як на подіумі?

– Мама наполягає, – зітхнула я. – Каже, що я виглядаю як “лахмітниця”.

– Галю, – лагідно сказав він, – для мене ти найкраща, хоч у халаті, хоч у вечірній сукні. Але якщо тобі це додасть настрою, можеш спробувати.

Наступного ранку я одягнула одну з нових суконь. Було незвично і трохи незручно, особливо коли молодший син обійняв мене липкими руками, а старший випадково пролив сік на моє нове вбрання. Я одразу згадала, чому завжди вибирала старий халат.

Мама того дня заїхала до нас знову.

– Галю! Ти в сукні! Невже я дочекалася? – радісно вигукнула вона.

– Так, мамо, але тепер я переживаю за кожну пляму, – відповіла я.

– Це дрібниці! Звикнеш. Головне, що ти нарешті виглядаєш гарно.

Я мовчки усміхнулася. Але в душі все ще боролася з собою. Чи дійсно це так важливо? Чи справді мій зовнішній вигляд вдома може змінити щось у наших стосунках з Олексієм?

А як ви, дорогі читачі, вважаєте? Чи справді важливо, щоб жінка виглядала ідеально вдома? Чи це лише стереотипи, нав’язані суспільством? Можливо, справа не в одязі, а в тому, як ми ставимося один до одного? Які ваші думки?