— Господиня з тебе така ж нікудишня, як і дружина, якщо ти навіть рис зварити не в змозі — Світлана Василівна іронічно посміхнулася. Андрій відсунув стілець і вийшов на балкон, залишивши мене віч-на-віч із жінкою, яка методично руйнувала мій шлюб.

На стіл я поставила велику керамічну миску з гарячим борщем, від якого йшла густа пара. Запах кропу та печеного буряка мав би заповнити всю кімнату затишком, але я відчувала лише холодок у спині. Навпроти сиділа Світлана Василівна. Вона не поспішала брати ложку. Спочатку вона поправила серветку, потім глянула на колір рідини так, ніби там була не їжа, а щось небезпечне. Андрій, мій чоловік, уже почав їсти, занурившись у свої думки, не помічаючи тієї бурі, що назрівала поруч зі мною. Його мати нарешті зачерпнула трохи юшки, піднесла до рот і ледь торкнулася її кінчиком язика. Її обличчя одразу скривилося, ніби вона проковтнула лимон.

— Валю, ну скільки можна казати про оцет? Ти знову перекислила так, що піднебіння зводить. Хіба ж це борщ? Це якась хімія для чищення каструль, а не обід для рідного сина.

Я стиснула пальці під столом, впиваючись нігтями в долоні. Кожної неділі сценарій був однаковим. Незалежно від того, що я готувала — печеню, голубці чи складні салати — Світлана Василівна завжди знаходила ваду. То м’ясо було надто сухим, то сіль забивала смак овочів, то презентація здавалася їй надто бідною.

— Мамо, нормальний борщ, мені подобається — пробурмотів Андрій, не піднімаючи очей від тарілки.

— Тобі все нормальне, бо ти звик до моєї доброї кухні і тепер просто не маєш із чим порівнювати. Тобі шкода дружину, я розумію. Але ж вона так ніколи не навчиться, якщо я буду мовчати. Валю, ти ж господиня, а не квартирантка. Маєш дбати про здоров’я свого чоловіка. Від такої кислоти шлунок просто відмовиться працювати.

Я мовчала. Усередині все кипіло, але виховання не дозволяло мені кричати. Я дивилася на вікно, де осінній дощ бив по шибках, стікаючи довгими брудними струмками. Старий дуб у дворі хитався від вітру, і мені здавалося, що я — теж таке дерево, яке намагаються зламати постійні пориви чужої причепливості.

— Наступного разу я спробую додати менше — ледь чутно відповіла я.

— Наступного разу краще просто поклич мене, я покажу, як правильно засмажувати овочі. Бо ти їх просто вариш, і вони стають як папір. Андрію, сину, візьми краще хліба, він хоч трохи переб’є цей смак.

Вечеря тривала у важкій тиші, яку переривав лише стукіт ложок об тарілки. Світлана Василівна продовжувала оглядати кухню. Її погляд зупинився на підвіконні, де стояли мої улюблені фіалки. Вона піднялася, провела пальцем по листку і демонстративно показала сіру пляму пилу.

— І тут теж. Порядок у домі починається з дрібниць. Якщо ти не встигаєш помити квіти, то як ти можеш стежити за порядком у думках?

Андрій знову промовчав. Це ранило мене сильніше за слова його матері. Його нейтралітет став для мене справжнім випробуванням. Коли гості нарешті пішли, я залишилася сама на кухні серед брудного посуду. Вода з крана шуміла, змиваючи залишки того нещасного борщу, а я думала про те, скільки ще неділь зможу це терпіти. П’ять років шлюбу перетворилися на постійний іспит, де екзаменатор ніколи не ставить прохідний бал.

Наступного тижня я вирішила змінити тактику. Я не стала готувати нічого складного. Купила готові напівфабрикати в перевіреному магазині, де кулінарія завжди була на висоті. Думала, можливо, справа в моїх руках, і професійна їжа її задовольнить. Коли Світлана Василівна прийшла, вона знову почала з інспекції.

— Чим це пахне? Якийсь дивний аромат, ніби з дешевої їдальні.

— Це крученики з грибами, Світлано Василівно. Спробуйте.

Вона відкусила шматочок і тут же поклала виделку на стіл.

— Жах. Валю, ти що, взагалі перестала старатися? Це м’ясо гумове. Ти його пересмажила, а потім ще й залила соусом, щоб приховати помилку. Андрію, як ти це їси? Це ж справжня отрута для організму.

— Мені смачно, мамо. Дійсно смачно.

— Ти просто невибагливий. А я відчуваю кожну спецію. Тут забагато перцю. Ти хочеш, щоб у нього почалися проблеми з травленням? Навіщо ти це робиш? Це неповага до сім’ї.

Цього разу я не витримала. Але замість того, щоб плакати чи сперечатися, я просто посміхнулася. В моїй голові народився план. Я зрозуміла, що справа зовсім не в якості їжі. Справа була в самому факті того, що це готувала я.

Минуло кілька днів. Я зателефонувала Світлані Василівні і запросила її на особливу вечерю. Сказала, що знайшла старовинний рецепт її улюбленої запіканки і хочу спробувати відтворити її ідеально. Вона погодилася з великим сумнівом у голосі, пообіцявши прийти і проконтролювати результат.

У неділю вранці я пішла до неї додому. Андрій був на роботі, тому я знала, що вона вдома сама. Я попросила її дати мені кілька її фірмових контейнерів з їжею, яку вона приготувала для себе. Сказала, що хочу порівняти смаки і зрозуміти свою помилку. Вона з гордістю віддала мені свій свіжий плов і домашні котлети.

— Ось, дивися і вчися, Валю. Тут м’ясо тане, а рис зернятко до зернятка.

Я подякувала і пішла. Вдома я просто переклала її їжу у свій посуд. Плов висипала у свою велику миску, котлети розклала на свої тарілки. Навіть салат, який вона передала, я пересипала у свій салатник. Жодної краплі своєї роботи я не додала. Тільки підігріла все на плиті, щоб йшла пара.

Коли Світлана Василівна прийшла разом з Андрієм, вона виглядала як суддя перед оголошенням вироку. Вона сіла за стіл, розправила плечі і зневажливо глянула на плов.

— Ну, подивимося, що ти тут начаклувала. На вигляд рис занадто вологий.

Вона взяла першу ложку. Андрій теж почав їсти. Я затамувала подих.

— О боже, Валю. Це знову те саме. Ти подивися на це м’ясо. Воно ж зовсім без смаку. Ти пошкодувала зіри? Плов — це мистецтво, а в тебе вийшла просто каша з м’ясом. А котлети? Вони ж занадто жирні. Ти скільки сала туди напхала?

Андрій здивовано підняв брови.

— Мамо, але це ж дуже смачно. Справді, смак дуже знайомий.

— Тобі здається. Це просто копія, і дуже невдала. Валю, я вражена твоїм невмінням слухати поради. Я ж тобі минулого разу казала про пропорції води. Рис розвалився. Це неможливо їсти без сліз за витраченими продуктами.

Я спокійно доїдала свою порцію.

— Тобто ви вважаєте, Світлано Василівно, що ця страва нікудишня?

— Саме так. Це повний провал. Я б таке навіть собакам не віддала. Ти просто не маєш таланту до кухні. Можливо, тобі варто взагалі перестати готувати і купувати все готове, хоча і те було краще за це неподобство.

Я повільно піднялася з-за столу, підійшла до кухонної стійки і винесла порожні пластикові контейнери з емблемами, які Світлана Василівна сама підписувала маркером, щоб не переплутати. На одному з них було чітко написано її рукою: Свіжий плов, 22 число.

Я поставила ці контейнери прямо перед нею. У кімнаті запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Світлана Василівна подивилася на пластик, потім на тарілку з пловом, потім на мене. Її обличчя почало повільно червоніти, змінюючи відтінки від рожевого до темно-бурякового.

— Що це означає? — просичала вона.

— Це означає, що сьогодні ви їли власну їжу. Це той самий плов, який ви мені дали сьогодні вранці. І ті самі котлети. Я не змінила жодної дрібниці. Я просто переклала їх у свій посуд.

Андрій завмер з ложкою в руці. Він дивився на матір з виразом глибокого розчарування, який я бачила вперше за роки нашого спільного життя.

— Мамо, ти щойно сказала, що твоя власна їжа — це неподобство, яке не можна їсти — тихо промовив він.

Світлана Василівна на секунду розгубилася, але це тривало недовго. Вона різко відсунула тарілку, так що виделка впала на підлогу з дзвінким звуком.

— Ах ось як! Ти вирішила мене виставити дурною? Ти навмисно влаштувала цей театр, щоб посміятися наді мною перед сином? Це підло, Валю! Це справжня зрада!

— Я просто хотіла зрозуміти, чи справді мої страви такі погані. Тепер я знаю відповідь. Вам не важливо, як воно смакує. Вам важливо, хто це приготував. Якщо це зробила я — це автоматично стає поганим.

— Ти все перекрутила! — вигукнула вона, піднімаючись зі стільця. — Ти просто не вмієш приймати критику. Ти спеціально підігріла його так, що смак змінився! Ти зіпсувала мій плов своїми брудними каструлями! Ти підступна жінка, яка руйнує наші стосунки з сином. Андрію, ти бачиш, що вона робить? Вона маніпулює нами!

Андрій похитав головою.

— Ні, мамо. Це ти маніпулювала нами всі ці роки. Валя права. Ти просто хотіла її зачепити. Я не можу повірити, що ти настільки не любиш мою дружину, що готова очорнити навіть свою працю, аби тільки їй було боляче.

Світлана Василівна схопила свою сумку. Її руки тремтіли.

— Добре. Якщо ви такі розумні, то живіть як знаєте. Їжте цю хімію, заростайте пилом, мені байдуже. Але не приходь до мене, Андрію, коли вона тебе остаточно доведе своїми витівками. Це був твій вибір — обрати її сторону проти рідної матері. Вину за наше розірване спілкування я повністю покладаю на тебе, Валю. Ти підірвала мир у цій родині своїм дурним експериментом.

Вона грюкнула дверима так, що здригнулася люстра. Андрій залишився сидіти за столом, закривши обличчя руками. Я підійшла до нього, хотіла покласти руку на плече, але він відсторонився.

— Навіщо ти це зробила так різко? — запитав він глухим голосом.

— А як я мала зробити? Терпіти ще десять років?

— Тепер вона ніколи цього не пробачить. Вона стара людина, у неї свій характер. Могла б просто промовчати, згладити кути. Тепер у нас вдома буде вічна війна. Ти виставила її на посміховисько. Ти виграла цей раунд, але чи варте воно того?

Я стояла посеред кухні і відчувала дивну порожнечу. Я отримала докази своєї правоти, я захистила свою гідність господині, але на душі не було радості. Мій чоловік замість підтримки звинуватив мене в тому, що я порушила його спокій. Він волів би далі їсти несмачну для його матері їжу і слухати образи на мою адресу, аби тільки не бачити конфлікту.

Вечір минув у мовчанні. Ми розійшлися по різних кімнатах. Я дивилася на порожні контейнери, які так і залишилися лежати на столі. Вони стали символом моєї маленької перемоги, яка обернулася великим відчуженням. Я думала про те, чи можна було діяти інакше. Чи існує спосіб довести свою цінність, не руйнуючи при цьому крихкі зв’язки, що тримають сім’ю разом?

Світлана Василівна більше не телефонувала. Андрій став похмурим, він постійно переписувався з нею, і я бачила, як його обличчя стає все важчим після кожного прочитаного повідомлення. Вона вміла грати на почутті провини краще, ніж будь-хто інший. Тепер я була офіційним ворогом номер один, тією, хто розсварив матір із сином.

Я часто згадую ту недільну вечерю. Кожен рух, кожне слово. Я пам’ятаю смак того плову, який був справді ідеальним, поки його не назвали огидним. Це була не просто розмова про їжу. Це була битва за право бути собою у власному домі. Але в цій битві, здається, не було переможців. Тільки розбитий посуд і холодна постіль.

Кожного разу, коли я тепер готую вечерю, я мимоволі прислухаюся до кроків за дверима. Я чекаю, що хтось прийде і знову скаже, що я все роблю не так. Тільки тепер цей голос звучить у мене в голові, і він належить не лише свекрусі. Це голос мого власного сумніву, який вона посіяла так глибоко, що жоден план не зміг його вирвати.

Чи варто було захищати свою правду такою ціною, якщо в результаті ти залишаєшся правою, але абсолютно самотньою у своїх переконаннях?