— Готувати вечерю — це не чоловіча справа, так що ставай до плити і не вигадуй виправдань про свій стан, — кинув мені Дмитро, поки я ледве трималася на ногах

Вечірнє місто дихало прохолодою, розливаючи вогні ліхтарів по мокрому асфальту. Ірина стояла біля виходу з офісного центру, притискаючи до себе сумочку. Кожен рух відгукувався різким болем у щиколотці — невдалий крок на слизьких сходах перетворив звичайне закінчення робочого дня на справжнє випробування. Вона дістала телефон і набрала знайомий номер.

— Дмитре, привіт. Ти не міг би мене забрати? Я дуже невдало підвернула ногу, ледве стою.

На тому кінці дроту почувся важкий подих, а потім гучний сміх на фоні.

— Іро, ти серйозно? У нас що, громадський транспорт скасували? Чи таксі в місті закінчилися? — голос Дмитра звуков роздратовано.

— Мені справді важко йти, а до зупинки далеко.

— Слухай, до мене хлопці заскочили, ми якраз збиралися гру подивитися. По-твоєму, я маю все кинути і їхати через затори, бо ти не можеш на власні ноги дивитися? Не придумуй проблем там, де їх немає. Візьми машину через додаток, якщо вже так припекло. Давай, не відволікай.

Зв’язок перервався. Ірина розгублено дивилася на екран. У цей момент поруч призупинився сріблястий автомобіль. Скло повільно опустилося, і вона побачила Олександра, свого колегу з сусіднього відділу.

— Ірино, щось трапилося? Ви виглядаєте дуже блідою.

— Та ось, ногу пошкодила, чекаю, поки біль трохи вщухне.

— Сідайте негайно, я відвезу вас додому. І це не обговорюється.

Олександр вийшов, обережно підтримав її під лікоть і допоміг влаштуватися на передньому сидінні. Весь шлях він розповідав якісь легкі історії, намагаючись відволікти її від болю, а коли вони під’їхали до будинку, наполіг на тому, щоб провести її до самих дверей.

Тим часом у квартирі Дмитра панувала атмосфера самовпевненості. Друзі зручно вмостилися на дивані, обговорюючи останні новини.

— Це ти з Ірою так суворо? — запитав один із них, Андрій. — Дивись, образиться.

— Та куди вона дінеться? — самовпевнено кинув Дмитро. — Жінок треба тримати в руках, щоб не розслаблялися. Якщо зараз побіжу за першим свистком, завтра вона мені на голову сяде. Нехай знає, що я не на побігеньках.

— Ну, ти справжній господар у домі, — підтакнув інший товариш. — Правильно, нехай вчиться самостійності.

Дмитро переможно посміхнувся, але крадькома позирав у вікно. Він чекав, що Ірина зателефонує знову, буде плакати або вибачатися, і тоді він, можливо, виявить ласку. Але замість дзвінка він побачив у дворі знайому постать.

— О, дивись, твоя приїхала, — вигукнув Андрій, підійшовши до вікна. — Але не на таксі. Якийсь солідний чоловік її висаджує. Навіть під руку веде до під’їзду. Це хто такий?

Дмитро різко підхопився. Його обличчя налилося червоним.

— Це Олександр. Працює з нею. Постійно навколо крутиться, квіти на свята дарує. От же ж…

Коли ключ повернувся у замку, Дмитро вже чекав у коридорі, схрестивши руки на грудях. Ірина зайшла повільно, тримаючись за стіну.

— Ну і як поїздка? — почав він замість вітання. — Бачу, ти швидко знайшла мені заміну. Що ти йому пообіцяла за таку послугу?

Ірина зупинилася, втомлено дивлячись на чоловіка, з яким планувала пов’язати життя.

— Він просто допоміг мені, Дмитре. Коли мені було боляче і страшно, він не став читати лекції про автобуси, а просто підставив плече.

— Ах, підставив плече? — вигукнув Дмитро, відчуваючи, як його авторитет перед друзями, що підслуховували в кімнаті, тане. — Ти вирішила мене перед пацанами виставити ніким? Ти що, думала, я буду терпіти ці твої прогулянки з чужими мужиками?

— Я просто хотіла додому, — тихо відповіла вона. — Я сьогодні була в травмпункті, мені наклали пов’язку. Я ледве стою.

— То йди і готуй вечерю! — раптом вигукнув він. — Розвела тут драмтеатр. Травмпункт у неї… Ти жінка чи хто? Чому я маю чекати, поки ти нагуляєшся з колегами, щоб нормально поїсти?

— Ти весь день був удома, Дмитре. Тобі важко було щось приготувати самому?

— Це не чоловіча справа! — відрізав він. — Ти зовсім сором втратила. Знаєш що? Я, мабуть, помилився, коли зробив тобі пропозицію. Ти ще не готова до серйозних стосунків.

Ірина мовчала. Вона дивилася на людину, яку вважала найближчою, і бачила перед собою чужинця.

— Поверни мені обручку, — сухо сказав Дмитро, витягнувши руку. — Коли навчишся поважати свого чоловіка і цінувати те, що я для тебе роблю, тоді поговоримо.

Друзі в кімнаті затихли. Вони чекали, що Ірина почне благати, плакати або просити прощення. Але вона спокійно зняла тонке золоте кільце і поклала його в його долоню.

— Тримай. Але знай: другого разу не буде.

Вона пішла до спальні. Дмитро повернувся до друзів з гордим виглядом.

— Бачили? Ось так треба ставити на місце. Тепер вона посидить, подумає, приповзе на колінах.

— А якщо не приповзе? — засумнівався Андрій. — Виглядала вона дуже рішуче.

— Та кому вона потрібна? — розсміявся Дмитро. — З її характером і вічними претензіями? Кому потрібна жінка, яка навіть вечерю вчасно подати не може? Повірте мені, через два дні сама буде під дверима стояти.

Але наступного ранку Дмитра чекав сюрприз. Прокинувшись пізно, він побачив, що у квартирі панує тиша. У шафі не вистачало половини речей, а на столі лежав його запасний ключ. Ірини не було.

Минали дні, потім тижні. Дмитро щодня перевіряв телефон, очікуючи на повідомлення. Він навіть написав їй декілька разів у зневажливому тоні, мовляв, я готовий тебе вислухати, якщо ти усвідомила свою провину. Відповіді не було.

Його самовпевненість почала давати тріщини. Він звик, що вдома завжди чисто, що його чекає гаряча їжа, що хтось піклується про його комфорт. Тепер він сам збирав брудні речі по кутах і харчувався напівфабрикатами.

Одного разу він зустрів спільну знайому в супермаркеті.

— Чув новини? — запитала вона, дивлячись на нього з якоюсь дивною сумішшю жалю та іронії. — Ірина виходить заміж.

Дмитро відчув, як у грудях щось стислося.

— За кого? За того свого колегу? Та він же просто підвіз її один раз!

— Олександр виявився тим, хто був поруч у важку хвилину не на словах. Він оточив її такою турботою, якої вона, за її словами, ніколи не бачила раніше. Вони щасливі.

Дмитро стояв посеред магазину, тримаючи в руках пачку пельменів. Слова про те, що вона нікому не потрібна, відлунювали в його голові, але тепер вони звучали безглуздо і жалюгідно. Виявилося, що вона була дуже потрібна — просто не йому. Він не зумів розгледіти скарб, який був поруч, вважаючи, що влада над людиною важливіша за любов.

Життя продовжувалося. Ірина знайшла своє справжнє щастя з людиною, яка цінувала її кожен день, а не тільки тоді, коли йому було це зручно. А Дмитро так і залишився у своїй порожній квартирі, чекаючи на ту, яка більше ніколи не повернеться.

Як ви вважаєте, чи варто давати другий шанс людині, яка зневажає ваші почуття заради власного его? Чи правильно вчинила героїня, розірвавши стосунки так різко?

Будь ласка, поставте вподобайку цій історії та напишіть свою думку в коментарях. Для нас це надзвичайно важливо, адже ваша підтримка допомагає нам створювати нові цікаві розповіді для вас.