— Гроші — це лише папір, не будь егоїсткою і віддай кімнату братові, — сказав мій чоловік, підтримуючи матір.

Ми познайомилися з Олегом на останньому курсі університету. Це було те саме кохання, про яке пишуть у книжках, — ніжне, щире та, як мені тоді здавалося, на все життя. Коли він зробив мені пропозицію, я була на сьомому небі від щастя. Весілля ми відсвяткували скромно, але душевно.

Мої батьки, які все життя відкладали кожну копійку, подарували нам значну суму грошей. Вони сказали, що це наш фундамент для майбутнього житла. Я вже бачила в мріях нашу власну світлу квартиру, де кожен куточок буде дихати спокоєм.

Проте саме тоді я зробила свою першу серйозну помилку. Свекруха, Надія Петрівна, дізнавшись про суму, яку нам подарували, відразу ж запропонувала свій варіант розвитку подій. Вона переконувала нас, що купувати власну нерухомість зараз не на часі, адже ціни занадто високі, а умови кредитування невигідні. Натомість вона запропонувала нам жити в її великому заміському будинку, який вже давно потребував оновлення.

— Діти, навіщо вам ті борги та тісні коробки в місті? — казала вона, розливаючи чай у вітальні. — У мене тут місця вистачить усім. Будинок великий, але трохи занедбаний. Ви молоді, енергійні. Вкладіть свої подаровані гроші в ремонт, зробіть усе під себе, і живіть собі на втіху. Я ж не вічна, все одно це все потім вам залишиться.

Олег загорівся цією ідеєю. Він завжди любив природу, і перспектива мати великий сад та власну майстерню його приваблювала більше, ніж життя в багатоповерхівці. Я ж вагалася. Але кохання засліплює, і я погодилася. Це була моя друга, фатальна помилка.

Ми почали ремонт. Гроші, які мої батьки збирали роками, танули на очах. Нові вікна, сучасна система опалення, перепланування другого поверху, дизайнерська кухня — я хотіла, щоб усе було ідеально. Надія Петрівна спочатку лише спостерігала, іноді навіть хвалила мій смак. Але як тільки основні роботи були завершені, її ставлення почало змінюватися.

Одного вечора, коли ми вечеряли на нашій новій терасі, вона раптом заявила.

— Марто, я помітила, що ти поставила забагато квітів у вітальні. Вони заважають мені дивитися телевізор. Перестав їх на веранду.

— Але ж ми домовлялися, що це буде наш простір, — тихо відповіла я.

— Дім належить мені, не забувай про це, — відрізала вона, і в її голосі не було колишньої м’якості.

Олег промовчав. Це був перший тривожний дзвіночок, який я проігнорувала. Далі стало тільки гірше. Кожен мій крок контролювався. Куди я йду, що готую, які штори купую — усе піддавалося критиці. Наші з Олегом стосунки почали тріщати по швах. Він усе частіше ставав на бік матері, аргументуючи це тим, що вона літня людина і ми маємо бути вдячні за дах над головою.

Минув рік. Будинок виглядав розкішно. Моїх грошей там не залишилося ні копійки — усе пішло в стіни, підлогу та меблі. Саме тоді в гості завітав старший брат Олега, Володя, зі своєю дружиною. Вони давно жили окремо, але тепер, побачивши оновлений маєток, раптом почали навідуватися щотижня.

Якось я почула розмову Надії Петрівни з Володею на кухні.

— Мамо, ну ти ж бачиш, як у нас тісно в місті, — бідкався Володя. — А тут така краса. Може, ми з родиною переїдемо сюди на літо?

— Та навіщо на літо, синку, — відповіла свікруха. — Ви можете зайняти весь другий поверх. А Олега з Мартою ми попросимо трохи потіснитися або перебратися у флігель. Зрештою, це твій рідний дім теж.

У мене все всередині перевернулося. Флігель? Це була стара прибудова для садового інвентарю, куди ми навіть не заглядали під час ремонту.

Того ж вечора я викликала Олега на розмову.

— Твоя мати хоче заселити Володю на другий поверх, у наші кімнати, — сказала я, намагаючись тримати себе в руках.

— Ну і що тут такого? — знизав плечима він. — Це ж мій брат. У нього діти, їм потрібно свіже повітря.

— Олег, ми вклали сюди всі мої гроші! Весь мій спадок і весільні дарунки! Ми робили це для себе!

— Гроші — це просто папір, Марто. Не будь такою егоїсткою. Сім’я — це головне.

Я зрозуміла, що підтримки не буде. Наступні кілька місяців перетворилися на пекло. Володя з дружиною переїхали, їхні діти бігали скрізь, ламали мої речі, а Надія Петрівна лише посміхалася. Коли я намагалася зробити зауваження, мені нагадували, що я тут ніхто.

Одного разу ситуація дійшла до краю. Я повернулася з роботи і побачила, що мої улюблені картини зняті зі стін, а на їхньому місці висять якісь дешеві постери.

— Де мої речі? — запитала я Надію Петрівну.

— Я винесла їх у сарай. Вони не вписуються в новий інтер’єр, який обрала дружина Володі.

— Це був мій дизайн! Мої кошти!

— Твої кошти тепер частина цього будинку, а будинок — мій. Якщо тобі щось не подобається, двері завжди відчинені.

Я подивилася на Олега, який стояв поруч. Він відвів очі і почав вивчати візерунок на новій плитці, за яку я заплатила три місячні зарплати.

— Ти згоден з цим? — запитала я його.

— Марто, не роби з цього подію. Мама права, це її дім. Ми можемо знайти собі інше місце, якщо ти так хочеться.

— За які гроші, Олегу? У нас нічого не залишилося!

— Заробимо. Ми ж молоді.

У ту ніч я не спала. Я згадувала, як мої батьки раділи, коли давали мені той конверт. Як вони сподівалися, що я буду мати свій куточок, свою фортецю. А я просто розчинила ці гроші в чужих стінах, які тепер мене виштовхували.

Вранці я почала збирати речі. Надія Петрівна стояла на порозі кімнати і спостерігала за мною з холодним спокоєм.

— Далеко зібралася? — запитала вона.

— Від вас подалі.

— Ну, скатертиною дорога. Тільки пам’ятай, що нічого з меблів ти не забереш. Усе прикручене до підлоги — власність будинку.

Я вийшла з однією валізою. Олег навіть не вийшов мене проводити. Він залишився там, у домі, який я відбудувала для нашого щастя, а він віддав його іншим.

Минуло пів року. Я живу в орендованій кімнаті, працюю на двох роботах і намагаюся почати все з нуля. Олег кілька разів дзвонив, просив повернутися, казав, що Володя з’їхав, бо йому стало нудно в селі. Але я знаю, що справа не в Володі. Справа в тому, що я була лише інструментом для покращення їхнього побуту.

Нещодавно я дізналася, що Надія Петрівна вирішила продати будинок. Оновлений, сучасний, з дорогою сантехнікою та євроремонтом, він тепер коштував утричі дорожче. Вона збирається купити дві квартири в центрі міста — одну для Володі, іншу для себе. Про Олега в цьому плані мова навіть не йшла, а про мене й поготів.

Я сиджу на своїй маленькій кухні, п’ю чай і думаю про те, як часто ми довіряємо не тим людям. Ми віддаємо останнє, сподіваючись на взаємність, а отримуємо холодний розрахунок. Моя історія — це урок про те, що фундамент власного щастя треба будувати на своїй землі, а не в чужому городі, навіть якщо він здається дуже рідним.

Тепер я точно знаю, що жодні обіцянки не варті того, щоб втрачати власну незалежність. Найдорожчий ремонт не замінить поваги, а великий будинок не дасть тепла, якщо в ньому немає любові та справедливості. Я втратила гроші, але знайшла себе. Хоча цей шлях був дуже болючим.

Я часто бачу в соціальних мережах фото того будинку. Він виглядає прекрасно. Кожне вікно, яке я обирала, кожна плитка, за якою я їздила в інше місто, тепер служать комусь іншому. Надія Петрівна отримала те, що хотіла. А я отримала досвід, за який заплатила занадто високу ціну.

Іноді мені хочеться кричати від несправедливості, але я розумію, що це нічого не змінить. Життя продовжується, і я вдячна долі хоча б за те, що я вчасно пішла. Хто знає, що б було далі, якби я залишилася в тому золотому полоні.

Тепер я мрію про маленький будиночок, нехай він буде не такий розкішний, як той, але він буде мій. По-справжньому мій. Де ніхто не скаже мені, куди ставити квіти і коли мені потрібно піти. Де я буду господинею свого життя.

Чи бували у вашому житті ситуації, коли ваша доброта та довіра оберталися проти вас, і як ви знаходили сили почати все з чистого аркуша?

Напишіть свою думку в коментарях, для мене це справді важливо, адже кожна така історія допомагає іншим не припуститися подібних помилок. Поставте свою вподобайку, якщо вам відгукнулася моя розповідь, це допоможе поширити її і, можливо, застерегти когось від невірного кроку. Ваш досвід та підтримка мають велике значення!