– Хіба так справжня мама б зробила?, – говорила з натиском Орися. – Так, Руслано, послухай мене, жінку, що вже життя прожила. Замість того, щоб такі гроші на відпочинок “спустити”, ти б краще їх дочці віддала, а то он, скитаються по орендованих з чоловіком. Як тільки рука піднялась тобі путівку оформити. Соромно, що я так виховала свою дочку. – Мені в той час ніби дар мови відняло. За що? За що після всього, що я для неї зробила?
***
-Ніколи я в чудеса особливо не вірила, – каже Руслана, – та й за 45 років життя мені жодного разу не діставалося нічого, щоб не було оплачено моєю працею. Крім нещодавнього випадку.
Руслана 10 років втратила чоловіка і залишилася з 12-ти річною донькою на руках.
– Жили важко, – підтверджує вона, – мама моя нічим особливо мені не допомагала, у мене ще молодший брат з сестрою були, вчилися обидвоє. Так, власне, коли чоловік був живий ми теж не шикували.
Руслана з чоловіком, орендували квартиру, зважилися на іпотеку, але разом вони виплачували її тільки 4 роки. Левову частину боргу перед банком жінці довелося погашати вже одній.
А ще треба було ростити і навчати доньку Орисю. Одягати не гірше, ніж подружки одягалися, допомагати, поки дівчина вчилася в університеті.
– Влітку минулого року Орися університет закінчила, – продовжує Руслана, – я думала легше стане, удвох будемо працювати. За іпотеку-то хвостик тільки залишався 150 тисяч.
Але дочка розсудила по-іншому:
– Я заміж виходжу, я його люблю і я все вирішила.
– Ну вирішила, – каже Руслана, – так вирішила. На питання, де жити будуть молоді дочка відмахнулася: “не з тобою ж”. Але Орися роздратувалася – хочу весілля.
– Тато був би живий, – сльозами дівчина волала до материнського серця, – він би мене видав заміж, як годиться. А я хочу і білу сукню, і фотосесію, і машину, і гостей!
– Краще на житло прибережіть, – хитала головою бабуся, мати Руслани, – кого дивувати зібралися?
– На весілля, звичайно, грошей не було, – згадує Руслана, – свати майбутні мали накопичення, а мені довелося від істерик дочки кредит брати. Гаразд, думаю, у всьому тепер заощаджу, раз одна. Нехай буде весілля…
Торжество відбулося, молоді пішли на квартиру, почали збирати на перший внесок. А Руслана практично сіла на хліб і макарони: платити-то треба було тепер два кредити.
– Цей квиток лотерейний, – каже жінка, – мені на касі супермаркету запропонували. Ніколи не купувала, в виграші не вірила і ось – на тобі! Сунула в сумку і забула. Перевірила тільки через три тижні після тиражу. Очам не повірила. Пішла на балкон, постояла, потім чаю налила, посиділа, потім знову звірила і дивитися стала.
Виграла Руслана суму по іншим мірками і невелику, але вистачало після сплати податку і на погашення іпотеки, і на виплату весільного кредиту дочки. І навіть залишалося трохи, трохи менше 50-ти тисяч.
– І я вирішила, – розповідає Руслана, – з’їжджу за кордон, відпочину. Що в житті бачила? Дочку, роботу, борги. Рідним я про виграш не говорила ні слова, паспорт закордонний зробила, тур купила, тоді вже довелося: кота ж хтось повинен годувати, поки мене немає.
– І ти мовчала? – образилася дочка, -Який закордон, а ми? А я? Ти не подумала, що я теж хочу в подорож?
– А на трьох не вистачить, – каже Руслана, – та й потім, мені так прикро стало: я в боргах душилася, дочка не згадувала, що віддаю я за її гучне весілля. А тут відразу: а я?!
– Ну ти, Руслано, вчудила, – обмовила дочку і літня мама, – дітям жити ніде. Треба було їм на перший внесок віддати. А ти що? Гроші прокатати тільки і все! Дався тобі цей закордон, не той вік, треба про дочку і майбутніх онуків думати.
– А у мами друга молодість, – сказала дочка, – вона про себе подумала, а про інших забула. Які онуки? Онуків довго не буде, нам тепер іпотеку брати нема на що!
– А 50 тисяч вам би вистачило? – не витримала Руслана, – А без виграшу мого обійшлися б? Я про себе подумала? Так, вперше за довгі роки я подумала про себе. Не маю права? Я теж з іпотекою жила, і з тобою, і з кредитом на твоє весілля. Я на морі останній раз була ще студенткою!
Руслана поїхала в свою подорож мрії. Її ніхто не проводжав, ніхто не збирається зустрічати: образилися. Як же, мама егоїстка, думає тільки про себе, а треба було – про дочку. Кіт? Кота на час взяла подруга Руслани. У рідних не знайшлося часу і місця для вихованця віроломної мами.
Що скажете? Хто правий в цій ситуації?
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
