— Хіба тобі не соромно відправляти мене до матері за старим мотлохом, коли ми обидва працюємо? — запитала Марина з надією в голосі. Анатолій спокійно допив чай і запевнив, що скромність прикрашає жінку набагато краще за нові черевики, хоча справжня причина його відмови була значно цинічнішою.

Анатолій завжди вмів рахувати кожну копійку так ретельно, ніби від цього залежав добробут усієї планети. Марина спочатку сприймала це як хазяйновитість, адже в наш час ощадливість здавалася важливою рисою для сімейного життя. Вона вірила, що вони збирають на щось справді велике, на власне житло чи надійне майбутнє для дітей. Проте з роками ця риса чоловіка почала набувати дивних, а часом і зовсім абсурдних форм. Кожен похід до магазину перетворювався на іспит, а кожна необхідна покупка ставала темою для довгих вечірніх дискусій про те, як важко зараз заробляються кошти.

Одного похмурого осіннього вечора, коли дощ не вщухав уже кілька годин, Марина повернулася додому з мокрими ногами. Її старі осінні черевики, які вона носила ще з часів студентства, остаточно здалися. Підошва відійшла, і холодна вода безперешкодно проникала всередину, створюючи нестерпний дискомфорт. Вона зняла взуття в коридорі та з сумом оглянула дірку, через яку було видно шкарпетку. Анатолій у цей час сидів на кухні, вивчаючи якісь папери при тьмяному світлі лампи.

— Анатолію, глянь, мої черевики зовсім розвалилися. Завтра мені просто ні в чому буде вийти на роботу.

Чоловік навіть не підвів голови від своїх записів. Його голос звучав сухо і буденно.

— Марино, ти ж знаєш, яка зараз ситуація. Ми маємо бути дуже обережними з витратами. Ти можеш спробувати їх підклеїти. У мене в коморі є непоганий клей.

— Але там уже нема чого клеїти, Толю. Шкіра потріскалася, підошва стерлася до дірок. Я ходжу в них п’ять років. Невже я не заслужила на нову пару взуття?

— Заслужила чи ні, це питання емоційне. А ми маємо керуватися логікою. Грошей зараз обмаль. Кожна тисяча на рахунку. Я впевнений, що ці черевики ще послужать, якщо до них прикласти руки.

Марина відчула, як усередині закипає образа. Вона працювала нарівні з ним, віддавала всю зарплату в спільний бюджет, яким Анатолій розпоряджався одноосібно. Він називав це фінансовим плануванням, але для неї це все більше нагадувало добровільне ув’язнення в обмеженнях.

— Тобі легко говорити, ти вчора купив собі новий дорогий інструмент для гаража. Хіба це не була витрата?

— Це інвестиція, Марино. Інструмент допоможе мені лагодити речі, а значить, ми зекономимо в майбутньому. А взуття — це просто споживання. Тим паче у твоєї мами на горищі точно лежать якісь старі чоботи. Можеш поїхати і подивитися.

Ці слова стали для жінки несподіванкою. Їхати до матері, щоб порпатися в старих речах минулого десятиліття, здавалося їй верхом абсурду. Проте наступного дня, коли ноги знову промокли, а Анатолій демонстративно ігнорував її прохання, вона таки поїхала до батьківської хати.

Мати зустріла її з теплим чаєм, але коли почула причину візиту, її обличчя спохмурніло.

— Марино, невже у вас усе так погано? Анатолій же непогано заробляє.

— Він каже, що ми збираємо на майбутнє, мамо. Я не хочу сперечатися, просто дай мені подивитися, що там у тебе залишилося.

Вони піднялися на горище. Серед старих коробок Марина знайшла пару важких, масивних чобіт, які колись належали її тітці. Вони були старомодними, з незграбними носками, але цілими. Марина приміряла їх і відчула, як важко їй піднімати ноги.

— Ось, ці підійдуть, — сказала вона, намагаючись приховати сум у голосі.

Повернувшись додому, вона сподівалася, що Анатолій побачить ці жахливі чоботи і йому стане ніяково. Вона спеціально залишила їх на видному місці в коридорі. Коли чоловік прийшов з роботи, він лише мимохідь глянув на знахідку.

— Бачиш, а ти переживала. Гарні чоботи, міцні. Видно, що раніше робили на совість. У них ти точно не промокнеш.

— Тобі справді подобається, як вони виглядають? — тихо запитала Марина.

— Головне, що вони виконують свою функцію. Навіщо витрачати цілі статки на моду, яка змінюється щосезону? Ти в них виглядаєш дуже економною господинею.

Минали тижні. Марина ходила в цих важких чоботях, відчуваючи кожен крок як нагадування про свою непотрібність у цій родині. Її колеги на роботі переглядалися, коли вона заходила в кабінет, але вона лише відводила очі. Анатолій же продовжував розповідати про нові плани з економії. Він почав вимикати світло, як тільки вона виходила з кімнати, навіть якщо вона збиралася повернутися за хвилину. Він купував найдешевші продукти, ігноруючи їхню якість.

Одного дня Марина випадково знайшла в шухляді столу банківську виписку, яку Анатолій забув сховати. Очі застелила пелена, коли вона побачила цифри на рахунку. Там була сума, якої вистачило б на кілька нових квартир. Їхні обмеження були вигаданими. Його жадібність не мала меж, і вона була спрямована лише на те, щоб контролювати кожен її крок через дефіцит.

Того вечора вона не готувала вечерю. Вона просто сиділа в тих самих старих чоботях посеред вітальні, чекаючи на нього. Коли Анатолій увійшов, він здивовано підняв брови.

— Чому темно? І де вечеря?

— Анатолію, я бачила виписку з банку.

У кімнаті запала тиша. Чоловік повільно зняв куртку і пройшов до столу. Його обличчя не виражало каяття, лише легке роздратування.

— І що з того? Це гроші на старість. На чорний день. Якщо ми почнемо їх витрачати на твої примхи, вони швидко закінчаться.

— Примхи? Нове взуття, щоб не хворіти від холоду — це примхи? Ми живемо як жебраки, маючи цілі статки. Навіщо це все, якщо зараз я почуваюся ніким?

— Ти перебільшуєш. Тобі всього вистачає. У тебе є дах над головою, їжа. А взуття у тебе є, ти сама його вибрала.

— Я його не вибирала! Ти змусив мене це зробити своєю брехнею про відсутність грошей.

— Я нікого не змушував. Я просто запропонував варіант, і ти з ним погодилася. Це називається раціональне використання ресурсів.

Марина встала, і звук важких підошов об паркет пролунав як постріл.

— Знаєш, Анатолію, я зрозуміла одну річ. Ти не економиш гроші. Ти економиш на мені. На моєму здоров’ї, на моїй радості, на моїй повазі до себе. Ти любиш ці цифри на рахунку більше, ніж живу людину поруч із собою.

— Не починай цю драму. Завтра ти заспокоїшся і зрозумієш, що я правий. Світ нестабільний, і лише гроші дають захист.

— Захист від чого? Від життя? Ти вже зараз не живеш, і мені не даєш.

Марина пішла в спальню і почала збирати речі. Вона робила це мовчки, не реагуючи на зауваження чоловіка, який стояв у дверях і намагався пояснити, що вона робить велику помилку.

— Куди ти підеш? До матері? У ту маленьку квартиру? Тут у нас комфорт, стабільність.

— Тут у нас холод, Анатолію. І я зараз не про погоду.

Вона виходила з квартири, тримаючи в руках лише одну сумку. На ногах у неї були ті самі старі, важкі чоботи тітки. На порозі вона зупинилася і подивилася на чоловіка, який так і не зрозумів, що сталося.

— Ти можеш залишити собі всі ці гроші. Купи на них ще більше інструментів або просто дивися на цифри. Вони ніколи не запитають, як у тебе справи, і не зігріють тебе взимку.

— Ти повернешся через тиждень, коли гроші закінчаться, — кинув він їй услід.

Марина не відповіла. Вона спускалася сходами, і кожен крок у незручному взутті віддавався болем у спині, але на душі ставало дивно легко. Вона знала, що завтра вона піде в магазин і купить собі найкрасивіші, найзручніші чоботи на світі. І нехай це будуть її останні гроші, але вона знову відчує себе людиною, яка має право на власні бажання.

Вона йшла вулицею, і дощ знову почав капати на асфальт. Люди проходили повз, ховаючись під парасолями, а Марина просто йшла вперед. Вона не знала точно, що чекає її попереду, але була впевнена в одному: більше ніхто не вирішуватиме за неї, чого вона варта.

Анатолій залишився у своїй великій, порожній і дуже економній квартирі. Він вимкнув світло в коридорі, щоб не витрачати зайвого, і сів за стіл, знову переглядаючи свої банківські рахунки. Суми росли, але в квартирі ставало все холодніше, і цей холод неможливо було прогнати жодним обігрівачем.

Ми часто погоджуємося на менше, ніж заслуговуємо, вірячи в чужі аргументи та маніпуляції. Але чи варта будь-яка сума на рахунку того, щоб втратити власну гідність і радість життя? Чи можна побудувати щастя на постійних обмеженнях і брехні?

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Марина, залишивши все заради невідомості, чи їй варто було спробувати ще раз переконати чоловіка змінити своє ставлення до сімейного бюджету? Поділіться своїми думками в коментарях, для нас це надзвичайно важливо.

Не забудьте поставити вподобайку, якщо історія відгукнулася у вашому серці. Кожен ваш відгук допомагає нам створювати більше цікавих розповідей для вас. Що б ви порадили жінці в такій ситуації? Чи зустрічали ви людей, чия ощадливість перетворювалася на справжнє випробування для близьких? Ваша думка може допомогти комусь іншому знайти правильний шлях. Обов’язково напишіть, що ви про це думаєте, і поставте свій лайк.