Мені завжди здавалося, що той, хто доглядає літніх батьків, той потім отримує спадщину. Однак сестри мого чоловіка виявилися хитрішими. Вони й квартиру хочуть отримати, і свою маму, пані Надію, не доглядати.
Але давайте про все по порядку розповім.
У мого чоловіка є дві старші сестри, наталка й Ірина. Все життя мама їх опікувала, як могла. Обом пані Надія допомогла з квартирами, а потім витягнула всіх їхніх дітей.
А от на сім’ю сина мама чоловіка ніколи не мала часу. То одна донька народила онука, то друга. Народження нашого сина пройшло непомітно. Вони вперше його побачили десь за рік. Свекруха одразу дала зрозуміти, що має доньку, а я просто придаток до її сина, не більше.
За всі роки нашого шлюбу ніхто нам не допоміг жодного разу. Весілля ми з Романом справили своїми коштами дуже скромне. Потім довго жили на орендованій квартирі, збирали на свою. За кілька років взяли іпотеку, допомогли мої батьки.
Так і впоралися самі. Я бачила, що чоловіка кривдить те, що його маму зовсім не цікавить його життя. Однак він змирився і навіть перестав намагатися брати участь у житті тієї родини.
Роман бачився з мамою час від часу, а ось я спілкувалася з нею десь раз на рік. І це при тому, що ми живемо за 15 хвилин один від одного. Сестри взагалі не підтримували стосунки з братом. У них на нас не було часу.
Спілкування звелося до поздоровлень на свята. Ми прийняли такий розклад і звикли розраховувати лише на себе.
І ось нещодавно Ромі зателефонувала найстарша сестра Наталя. Вона повідомила, що мама потрапила до лікарні. Ми одразу ж поїхали до неї. Виявилось, що справи дуже серйозні. Тепер пані Надія не зможе жити сама. Зовсім злягла. Їй потрібний постійний догляд. Чоловік був дуже засмучений, йому було складно бачити маму такою.
І от постало питання про те, хто ж дбатиме про лежачу матір. І сестри чоловіка дружно вирішили, що це маємо взяти на себе ми.
В однієї нещодавно народився онук, вона не потягне догляду і за дитиною, і за матір’ю.
Друга дуже далеко живе, добиратися до мами їй цілу годину. А забрати до себе не може, бо мають невелику квартиру. Вийшло, що ми найдоступніші та найвільніші і поблизу.
І мій улюблений аргумент: «Адже ти наймолодший у сім’ї, а так повелося, що молодший доглядає літніх батьків». І неважливо, що мама вклала в них усі сили, час та гроші, які в неї були. Поставила кожну з них на ноги, виняньчила їм усіх дітей. А тепер, коли їй потрібна допомога, вони просто перекладають усе це на брата.
Заповіт мати не написала. Та й тепер навряд чи напише. Сестри пообіцяли, що мамина квартира дістанеться чоловікові. Ось тільки їм немає віри. Бо чоловік запропонував продати цю квартиру, купити однокімнатну мамі, а на решту найняти доглядальницю. Але вони відмовилися категорично. Здається, ніхто не відмовився від ідеї прибрати цю квартиру до рук.
І знаєте, справа навіть не у спадщині. Ми вже давно зрозуміли, що звідси на допомогу чекати не доводиться. Якби вона мала одного сина, ми б без запитань надали свекрусі належний догляд. Але ж у неї є дві рідні дочки, а горщики носити повинна я, по суті чужа людина. Мені по-людськи шкода пані Надію. Добре, що вона не дізнається, яких дочок вона виростила.
Я говорю Ромі, що треба відмовитися від усього. Нехай сестри самі розбираються і з квартирою, і з доглядом за матір’ю. Хіба я не права? Хіба я повинна стати свекрусі доглядальницею?
Фото – спеціально для ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com забаронено.
